Розділ десятий

Та це, либонь, вони знали й самі. Щоправда, вал мали міцний. Засіяний просом та очеретом, він ніде не осунувся, але рів був неочищений і в кількох місцях засипаний сміттям. Потрухла покрівля в фортеці, посипалися обломи й тераси, обвалився тайник. З вигляду – фортеця грізна, мурована на скелі: дві круглі вежі і одна квадратова – найвища, чорні бійниці, червоні зубці понад муром, але скільки вона вмістить людей, та й чи довго всидиш у ній без провіанту. В місті – всього одна гармата, та й та поламана, хоч пороху чимало й шроту корит тридцять, мали кілька затинних пищалей, з десяток шмагівниць, три дев’ятиствольні ожиги, в достатку рушниць і мушкетів.

Мурашко лаявся чорно, наказав вигнати всіх міщан розчищати рів та ремонтувати палісад; козаки теж побрали до рук лопати та кайла і полізли на вал. Підправляли укоси, плели тури з лози та набивали їх глиною. В одному місці виявилися трухляві палі, й Мурашко наказав розвалити крайню від валу хату – її розібрали. Жовта курява стояла на тому місці, тягли новеньке дерево на вал; жалібно, тонко голосила господиня й проклинала полковника та козаків, а чоловік сидів мовчки на дровітні й дивився в землю. Запорожці, яко великі мастаки на всілякі військові мудрації, готували на оборону підступи до валу. На щастя, ворог поки що стояв далеченько і великої перешкоди в тому захисникам не чинив. Сипонула було татарська команда, але її відігнали рушничним вогнем. Власне, загроза штурму падала з півночі, од поля, з півдня місто взагалі було неприступне: драглисті бабла за Сільницею стояли тому на заваді, із заходу – Буг, зі сходу – Сільниця, там лише зачистили вал, аби він спадав просто в воду. На полі ж за Барською брамою копали копці, розкидали «часник» для калічення коней – старі колеса, верхівки дерев, стромляли в землю шпиці та рогачки. До вечора пустили воду в рів. Хотіли ще укріпити бастіони, – їх було два, обидва од поля, – одначе не встигли.

По валу ходив протопоп з двома дяками, кропив на перемогу святою водою вал, частокіл і тури, кропив козаків, закликаючи їх на хоробрість, а в самого сіпалася ліва щока і неспокійно бігали очі, їх то приковував, то одштовхував ворожий табір. Молитву він скінчив поспішливо, подався кропити мури фортеці, які здавалися йому надійнішими.

Настала ніч, а на ранок попід містом вже густо скакали татарські роз’їзди. Вороже військо облягло Ладижин з усіх боків. Стояли на горах і долах, за Бугом і за Сільницею, й не було їм лічби; на зеленому прузі горба знову забовваніли схожі на вежі намети, дикі ногайці приступили зовсім близько. З валу було видно їхні обличчя, й одяг, і зброю, вони купилися на віддалі рушничного пострілу, щось гукали, махали важкими залізними й кизиловими булавами. Козаки й міщани стояли на валу, татари й турки – перед валом, вони галасували, оборонці мовчали, приголомшені силою, котру вздріли перед собою. Частокіл на валу сягав гостряками оборонцям по плечі – стріляти з-за нього ліпше, ніж через бійниці, й скидати з драбин ворогів палицями, й стинати бичами та шаблями. Проте й ворогу такий частокіл доступніший, хоча він на дуже великій висоті й міцно виґрунтований в землю.

– Багатенько поганського люду зібрав султан проти мене, – мовив Кайдан. – Начуваний про мої доблесті.

Ніхто не засміявся. Тисячі нещадних очей – їх не видно, тільки чорні вирви на плямах облич, вони пропікали до кісток. Страшно отак зблизька дивитися на лютого ворога, який жадає твоєї погибелі, твоєї муки і якого не зласкавлять ніякі сили світу. Здригає в страхові душа, моторошна відвага наливає її, рука сама тягнеться до шаблі. А десь за спиною бринять, неначе з холоду, чиїсь губи: «Що то буде. Ой, що воно буде – така сила!» Й козак лячно оглядається назад, аби не зустрітися очима з тим, хто шепоче сі моторошні слова.

Над містом повисло безгоміння, й ворожі крики долітали до найдальших вуличок. Широченна долина була запруджена військом, а воно сунуло й сунуло, сипалося з-за гори, мов комашня, й тут же на очах ті комашини виростали в жуків, далі – в горобців, ще далі – в круків, аж поки не сягали людського зросту. Були там чорні єгиптяни, сирійці в білому вбранні, араби на гарячих конях, румелійці, греки, арнаути й безліч інших, куплених грішми або приневолених мечем. Йшли піхотинці з рушницями та алебардами, їхали вершники на конях по мастях, і довгі вимпели звивалися над їхніми головами, як зелені змії, та волочилися по землі, миготіли бунчуки, прапори, кричали верблюди, турки били в причеплені до горбів бубни й кричали теж; зовсім близько, майже попід самим ровом, промчали вершники, що мали дикий, пекельницький вигляд – і кінь, і людина обвішані лев’ячими й пантерячими шкурами, а на шоломі, на плечах, на списі – орлині та совині крила. Содом і Гоморра, вселенський потоп на маленьке містечко Ладижин. Ще попід лісом ставили намети, ще військо безщадно сунуло в усі боки, займало горби й пагорби, а тут і там, просто на очах в обложених, почали рости бурти землі, їх насипали команди, либонь, ще раніше призначені на те. Сливе й котки, й мотуззя були заготовані заздалегідь, вйокаючи, тюлюлюкаючи, шестериками, восьмериками устяж турки потягли на бастіони гармати. Козаки нарахували вісімдесят гармат і мортир.

Крута година настала для Ладижина. Не було в місті гармат, щоб ударити по бастіонах, – на розкатах стояли колоди. Турки ту хитрість розгадали, кинули до фортеці стрілою цидулу знущальну. Страх і смуток обійняли оборонців, котрі стояли на валу. А коли на землю опустилася ніч і вся долина запалала вогнями – тисячі багать, тисячі кострищ, – коли загорілася слобода Ладижинська, тривога налила серця відчаєм по вінця.

Проте дерево згоряє, мідь плавиться, криця гартується. Чимало душ ота ніч вигартувала до одчайної рішучості. До самого ранку палив на валу люльку полковник Сава. Анастас Дмитрієв за ніч перегомонів з усіма своїми козаками. Кілька чоловік одправив у фортецю, буцім мурувати якийсь пролом, насправді ж спроваджував боягузів. Мурашко розплановував, скільки куди поставити козаків, де покласти набої й оборонне спорядження – колоди, казани для смоли, барила та відра, каміння. Сотники і десяцькі роздавали торби з кулями та порохом.

Коли турки почали облягати місто, Лаврін і Марко стояли на валу біля лівого бастіону. Трималися за руки, як малі діти, самі не помічаючи того. Вони навіть свої торби з набоями повісили на один, вбитий у палю, цвях. Лаврін дивився на турків і татар з цікавістю, перемішаною зі страхом. Вперше бачив ворогів так близько.

– Будемо разом, – прошепотів Марко. – Скрізь. Присягаюся смертним часом – не полишу тебе ні в якій біді.

Його обличчя пашіло вогнем; гарячою, пронизливою довірою і жертовністю горіло серце.

– Я люблю тебе, як брата. В мене немає більше нікого. Давно тобі хотів сказати це, тільки стидався.

Лаврін зніяковів від тих слів, і хоч його серце не оплавилося такою мірою (надто грізною була година, не можна себе вельми розніжувати), одначе йому теж затепліло в грудях – нарешті товариш признався в істинній любові й побратимстві.

– Присягаюсь! – прошепотів, дивлячись на охоплену полум’ям баню церкви, довкола якої згоряли на льоту голуби. Й щось тріпотіло, горіло в його душі: адже зовсім недавно слухали з Киліяною у тій церкві службу й удвох засвічували одну свічку, щоб приліпити її на вершечку дуба.

І Лаврін, і Марко вірили, що довіку, до останньої смертної хвилі будуть разом, віддадуть один за одного життя. Прекрасна мить, тільки дуже коротка.

Думка про Киліяну не полишала Лавріна. Шкодував, що не мав про неї ніякої згадки, окрім недозрілого калинового кетяга. Тихо вивільнив руку, дістав з кишені зів’ялу гілку, обірвав з неї тверді калинові ягоди й всипав у кисет. Зав’язав кисет і поклав знову до кишені. Тепер його могли в нього взяти лише після смерті.

– Якщо зі мною щось станеться – одвезеш Киліяні кисета, він у мене осьдечки, – приклав до грудей руку. – Скажеш їй…

А що може сказати товариш за нього, мертвого, не знав. Через те й замовк.

– Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть Бог – обоє залишимося живі.