Розділ десятий

Лаврінові довелося вперше виважувати в серці власну долю. Хоч який малий мав досвід, але й він підказував:

йдеться до важкої бойної потреби. Й буде це бій ластівки з вороном.

Одначе й ластівці не випадає втікати з-під своєї стріхи…

А потім до тих думок долучилася думка про Киліяну, тільки й вона була немов стулена з двох: залишиться в місті – буде ближче до Киліяни (хоч яка то близькість, коли поміж ним і нею – вороги), але може погинути; вернеться на Запорожжя, а чужинці тим часом посядуть все Поділля…

Він почував, що не може виважити сам. Спробував порадитися з Богом, але Бог мовчав. Марко ж стояв на одному: їхати з гетьманцями. Й саме тоді, коли Марко вже майже переважив на свою думку, Лаврінові спом’янувся кошовий, запальний і правдивий ватаг.

«Як би ти вчинив, батьку?» – запитав і став мислено перед його очі.

«Це наша земля…»

«Дике Поле – теж наша земля».

«Тут жінки, діти… Ви їли хліб, гостинно краяний господарями. Ви приїхали яко їхні захисники. Нас у Січі теж ніхто не неволить. Покладемо оружжя й опинимось всі в неволі».

Лаврін мислив не гарячим од страху розумом, а холодним, ставши перед людиною, яку поважав і по якій міряв свої вчинки. Отож приїдуть вони, й кошовий запитає: «Ну, як там було?» Й що він скаже? «Була втеча. Не я один утік, а й такий-то, й такий…» – «А Кайдан, а Кремінь, а Шабалда?..» Може, нічого того й не запитає Сірко, проте подумає про Лавріна погано. Як же тоді матиметься він, Лаврін? Він так гарно розмузикував біля кошового про звитягу, честь. Не появиться кошовому на очі зовсім? Заховається десь до осені й приїде на Брусів хутір?

Але то – негаразд. Ницо й гидко.

– Я нікуди не поїду, – стріпнувши чубом, сказав Лаврін Маркові, що вже лаштувався в дорогу.

Марко якусь мить тримав у руках тороки, відтак кинув під кущ:

– Погинемо обоє, як собаки!

Одначе з Ладижина не виїхав ніхто. Міщани не випустили гетьманців. Озброєна варта стала біля обох брам, зустріла козаків чорними цівками рушниць.

– Як зробив, так і одбувай! – гукали ладижинці Мурашку. – Хто тебе неволив лишати живота татарського царевича? Ми не хочемо розплачуватися своїми шкурами за твоє безумство.

А з боків лементували жінки, обзивали козаків боягузами і ланцями. Міщани стояли, як стіна. Так стоятимуть вони і в бою. Їм відступати нікуди. Тут їхні жінки, їхні діти, їхня вітцівщина. Людина вельми сильна вітцівщиною.

Гетьманці мусили повернути назад, чекати разом з усіма, яким боком повернеться до них круговерть долі. Десь по обіді радились єдинокупно в ратуші – ладижинський уряд, Мурашко, переяславський полковник Войца Сербин, ротмістр Анастас Дмитрієв, полковник Сава, донський осаул Амбросій. Вирішили взяти оборону й стояти, доки не підійде на поміч Самойлович. Не полишить гетьман на загибель дві тисячі своїх козаків, не оддасть на криваве розтерзання християнське місто й увесь край. Ачей, запевняв Самойлович їх у тому, обіцявся на раді в Переяславі прийняти в оборону всі полки, які схилили під його булаву прапори. Гетьман і воєвода чекають підмоги, аби дати генеральну битву.

Ладижинці спорядили за Дніпро посланців, наказали їм боршій вести на поміч гетьманське військо, розказати там, як легко збили козаки передові ворожі залоги, які певні ладижинці перемоги.

Мурашко знову злетів духом: ходив по валах, по фортеці, оглядав місто на оборону, вимахував замашною палицею-сажнем, замашно лаявся; од нього не одставав Анастас Дмитрієв – воїн хоробрий і досвідчений, сповнений якоїсь важкої рішучості й віри. Колишній лисянський мешканець, одружений на лисянській міщанці, Дмитрієв був грек родом, перейняв тутешні мову й звичаї, доскочив у війську Самойловича ротмістерського чину. Невеликий, чорнявий, верткий, крутився, мов чорна дзиґа, заглядав у всі щілини, лазив по таких закамаринах, де вже й павутина перетліла. Вилазив для ладижинців невтішні вісті, сумний докір: місто кепсько приготоване до оборони.