Розділ третій Про що не напишуть у газетах

Про що не напишуть у газетах

Не помилився Шацький — о цій порі постійні відвідувачі «Монополю» ще не стеклися.

Тютюновий дим Кошового не дратував, бо сам бавився цим зіллям. Щоправда, віддаючи перевагу кубинським сигарам, які міг останнім часом собі дозволити. Проте визнав: коли в «Монополі» не так димно, тут навіть затишно та якось по-домашньому.

Кивком привітавшись із кількома знайомими з числа постійних клієнтів «Штефка й партнерів», Клим рушив через зал до кутнього столика. Шацький сунув у його фарватері, почуваючись тут так само вільно, як усюди у Львові, окрім відвертих «дір» — так називали містяни кнайпи, де зазвичай збиралися ті, кого життя викинуло на дно. Сівши один навпроти одного, вони дочекалися кельнера, замовили каву з булочками, і поки несли, Кошовий почав:

— Відразу до справ давайте, Шацький. Вам же щось від мене потрібно у зв’язку з тим убивством в автомобілі.

Йозеф так енергійно замотав головою, що, здавалося, ще трохи — і вона відірветься від шиї.

— Та ніц мені від вас не треба, пане Кошовий! Особисто мені — нічого! Хотів би трошки розказати вам про стосунки між відомим нам обом паном Сілезьким та панною Агнешкою.

Віко мимоволі смикнулося.

Торкнувшись його пучкою вказівного пальця, Клим подався вперед, налігши грудьми на край столу:

— Як? Густав Сілезький і…

— …донька нафтовика, — завершив фразу Шацький, при цьому з поважним виглядом відкинувшись на спинку стільця й переплівши руки на грудях, явно задоволений ефектом. — Вони мали таємний зв’язок. Інтимний.

— Ви говорите про це так упевнено, Шацький, ніби були в них довіреною особою. Або взагалі, як кажуть, тримали свічку.

Проте Клим у глибині душі майже не сумнівався в тому, що його друг каже правду. Джерела, з яких дантист дістав пльотки, могли бути й були дуже різноманітними. Для когось навіть екзотичними, бо не всякий бував там, куди часом заносило Шацького. А де він не міг опинитися, там ступала нога його численних пацієнтів. Дантист Йозеф Шацький славився тим, що гарно робив свою роботу за цілком помірну оплату. Порівняно невисока вартість його послуг прогнозовано збільшувала практику. І в його кріслі опинялися не лише небагаті містяни, а й відвідувачі з доволі пристойними статками. Вони вміли рахувати гроші й воліли полікувати зуби добре, не переплативши при цьому тим, хто збільшує платню, маючи кабінет у центрі Львова чи завдяки багатій та знаменитій клієнтурі. Досить часто пересічний стоматолог дозволяв собі накручувати вартість лікування, бо серед його відвідувачів — депутат сейму, відомий актор, редактор чи багатий домовласник. Шацький же на тому не спекулював і цим завойовував довіру.

Зазвичай сидячи в кріслі з розкритим ротом, до ладу не поговориш. Але довірливі розмови з різноманітними пацієнтами, більшість яких нагадувала навіть сповіді, стали неодмінним ритуалом: перш ніж попросити пацієнта відкрити рота, Шацький говорив із ним, а точніше — вислуховував. Через те зубний лікар із Кракідалів часто був у курсі не лише подій, відомих на загал, але, що цінував вище, й подій, про які не напишуть ранкові чи вечірні газети.

— Відомості достовірні, — кивнув Йозеф. — Скандальних подробиць я вам не повідаю, пане Кошовий. Але знаю напевне: вони мали інтимні побачення від нинішньої весни.

— Зв’язок тривав десь півроку?

— Так. А розірвався незадовго до трагічної події в дворику на Пекарській.

— Звідки така точність?

Шацький не відповів — кельнер саме приніс замовлення, і він узявся до їжі. Лише впоравшись із половиною свіжої булочки з конфітюром, відсунув надпиту каву вбік, виклав руки перед собою на стіл, переплів пальці й повів далі: