Розділ третій Про що не напишуть у газетах

— У такому разі, я не займаюся політикою. Вибачте, в мене тут важлива розмова.

— Перепрошую, але українська справа є не менш важливою, — зауважив Громнишин. — Мали б то розуміти. Саме справа, пане Кошовий. Діло, не слова.

— Гаразд, — тепер Клим зітхнув. — Чим можу бути корисний? Попереджаю відразу — членом вашого товариства я не готовий стати.

— Нашого товариства, — вчитель багатозначно підніс пальця. — Нашого, пане Кошовий. Бо ж ви, маю надію, не збираєтесь бути хрунем [18].

— Не збираюся, — щиро запевнив Клим, не стримався, додав: — І перекінчиком [19] так само себе не мислю. Проте, аби не вважатися зрадником, навряд чи треба сторчголов записуватися в члени різних товариств.

— Та поки про членство не йдеться, — заспокоїв Громнишин. — Ось, прошу підписати цю відозву.

Засунувши руку за борт піджака, Василь Громнишин видобув звідти складений навпіл по довжині аркуш паперу.

— Що це?

— Відозва, — повторив учитель. — Ми протестуємо проти примусу до вивчення російської мови в народних школах, ремісничих училищах та бурсах. Пане Кошовий, москвофільські організації відкривають такі навчальні заклади, щоб сільські діти могли здобути безкоштовну освіту.

— Чекайте, хіба це погано? Ви вчитель, що недоброго в освіті?

Громнишин похитав головою:

— Пане Кошовий, зараз багато селян знімається з місць та перебирається в міста, бо там є робота. Хай чорна, здебільшого некваліфікована. За неї платять не так багато. Проте нічого іншого місто селянину не запропонує. Хто у нас володіє нафтовими родовищами, шахтами, всім, що дає великий капітал? Поляки, німці або жиди, — тут Громнишин знову скосував на Шацького, ніби той представляв той самий ненависний прошарок експлуататорів. — Але хай, ідеться навіть не про те, бо чорнороб може та має право лишатися українцем. Його діти — тим більше. Бо його діти, пане Кошовий, то наші з вами діти. Проте, — вчитель знову багатозначно підніс пальця й похитав ним, — діти селян, не маючи коштів, отримують безкоштовну освіту в закладах, котрими опікуються москвофільські громади. Навчання проводять російські державні піддані, молоді росіянки, тож українське шкільне навчання занехаяне. Тому національне виховання української молоді не відбувається. Не кажучи вже про викладання нашої, руської, чи, як вам, людині з Києва, буде зрозуміліше — української мови. Її москвофіли, як відомо, вважають вульгарною. Словом, маємо проблему. Тому прошу підписати відозву до сейму. Ми протестуємо.

Клим подивився на списаний каліграфічним почерком аркуш, зазначивши — зміст викладено польською, обережно завважив:

— Пане Громнишин, а чому не можна відкривати руські, тобто — українські, народні школи та інші навчальні заклади? Запрошувати українських вчителів, у тому числі — жінок, як це роблять ваші… наші опоненти?

— Вони — не опоненти! Вони — противники!

— Не суть, як назвати. Важливіше те, що вони роблять усе правильно.

— Як? — здається, Громнишину враз забракло повітря. — Ви сказали — правильно? Перекривати доступ до української науки, українського світу — правильно?

Кошовий знову зітхнув:

— Ви мене хибно зрозуміли, шановний пане. Живу тут, у Львові, три роки, й чую — поляки полонізують українців. Коли жив у рідному Києві, мав проблеми через те, що визнавав публічно: росіяни русифікують українців. Тут ви кажете мені те саме. І пропонуєте підписати відозву, хоча, як на мене, значно більше смислу буде в конкретних діях, спрямованих на українізацію українців. Російська імперія заборонила це драконівськими законами. Австро-Угорська, здається, ні.

— Проте влада хоч як нічого не робить, аби сприяти українцям на своїй землі зберігати себе! — вибухнув Громнишин. — Пане Кошовий, Петербург офірує на розбудови москвофільських спільнот чималі кошти! Про місцеву скарбницю взагалі мовчу. Натомість наші, руські, українські громади не мають навіть малої частини тих фінансів!