Розділ «Ніхто із Данціга »

Вранці, 2 листопада 1903 року, до кабінету комісара Вістовича провели невисокого на зріст, статечного сивого пана в розстебнутому, дещо забрьоханому вуличною грязюкою плащі. В руках він тримав капелюх і мокру парасольку, з якої на підлогу невпинно текла вода.

Комісар зиркнув за вікно, ніби для того, аби пересвідчитись, що на вулиці справді ллє дощ, і вказав гостеві на стілець. У цей час до кабінету зайшов промоклий до кісток Самковський і, незважаючи на присутність сторонньої особи, сердито вилаявся. Врешті привітавшись, ад’юнкт дбайливо повісив свого мокрого плаща і капелюха на вішак, а сам щосили притиснувся до гарячого п’єца.

Доки Самковський брутально відгукувався про осінню погоду, гість, попри те, що був старшим за нього ледь не вдвічі, кумедно втягнув голову в плечі, мов гімназист, що випадково став свідком учительського гніву і побоювався ненароком отримати по шиї. Вістович посміхнувся йому, щоб якось підбадьорити, і, запаливши цигарку, повідомив, що уважно слухає.

— Мене звати Еріх Зільман, я професор університету в Граці, — почав гість. — Моїм фахом є палеографія, а зокрема, давні латинські видання.

Професор говорив німецькою, при цьому добряче шепелявив і час від часу стишував голос, ніби боячись, що хтось його підслухає, тому поліцейським довелося щосили напружити слух і затамувати подих, щоб розчути цього вранішнього дощового приблуду.

— Кілька років тому мене запросили до Лемберзького університету, оскільки я досліджував давніх латиномовних галицьких авторів, — продовжив він. — Я міг би детальніше про це розповісти, але, гадаю, панству буде не надто цікаво...

Вочевидь, Зільман усе ж таки розраховував на інтерес з боку своїх слухачів, але Вістович і Самковський промовчали, отож він мусив перейти до справи:

— В тутешньому університеті я познайомився з професором Вітольдом Сабінським, блискучим ученим і гарною людиною. Зважаючи на те, що наші наукові інтереси часто перетиналися, ми з ним швидко заприятелювали. Пан Сабінський був удівцем і жив сам у великому будинку на Личаківській. Коли я вирішив залишитися в Лемберзі надовше, професор спершу гостинно запропонував замешкати в нього, а потім допоміг мені винайняти будинок неподалік. Удень ми, як і раніше, бачились в університеті, а ввечері зустрічалися в компанії за грою в бридж або проводили час в опері.

Та все змінилось, коли професор зустрів її... Така собі Еля Буковська була спочатку його слухачкою, а потім якимсь безсоромним чином зуміла привернути до себе його увагу. Ця особа, як ви розумієте, значно молодша за професора, і всі ми, я маю на увазі його близьке оточення, одностайно засудили стосунки, що в подальшому між ними виникли. Врешті-решт, вона поселилася в його домі, наче законна дружина, а це вже зовсім неприпустимо!..

Помітивши, що поліціянти ледве стримують сміх, Зільман стих і скорчив обурену фізіономію.

— Пробачте, пане Зільмане, — поспіхом сказав комісар, — ми з колегою, безперечно, шануємо такі цнотливі переконання, проте досі нічого кримінального не помітили у вашій розповіді. Також хочу вас запевнити, що ця панна Буковська не вчинила жодного злочину, поселившись у домі самотнього коханця, якщо на те, звісно, була його згода.

— Мова не про це, пане Вістовичу, — ображено заперечив гість, — дослухайте до кінця.

Вістович кивнув і знаком попросив вибачення. Самковський, нарешті зігрівшись, відірвався від п’єца і підсів ближче до них. Зільман продовжив розповідь:

— Отож, як я сказав, через цю амурну інтригу мій друг Вітольд сильно змінився. Більше не було гарних вечорів у достойному колі давніх друзів, ми рідко грали в бридж чи ходили до театру. Вся увага професора була прикута до цієї легковажної Елі... Найгірше, що це відбилося на його наукових дослідженнях. Точніше, Вітольд їх зовсім закинув.

З часом, однак, ми готові були з цим змиритися. Адже ніхто з нас не ідеальний, і кожен має право на слабкість і помилку. Я, приміром, так і залишився одинаком, хоч свого часу зазнав душевних переживань, спричинених однією милою, але нерозумною панною... Повторю, пане комісаре, ми готові були прийняти і зрозуміти Вітольда, якби він того захотів. Але мій друг сторонився мене і всіх решти, ховаючись за маскою поштивості. Гадаю, ми урешті дали б Вітольду спокій і можливість жити так, як йому подобається, коли б не одна деталь. Окрім того, що професор став майже відлюдьком, він почав ще й помітно марніти. Щоразу, коли я його зустрічав, Вітольд мав нездоровий жовтуватий колір обличчя і дедалі більше худнув. Складалося враження, що його здоров’я підточує якась невідома хвороба, але на всі питання професор відповідав, що здоровий, чудово почувається і просив за нього не турбуватись. І от, пане комісаре, чотири дні тому він раптово помер. Згас, як свічка від подиху вітру...

Все це може виявитись пекельним збігом обставин. Мені в жодному разі не хочеться обвинувачувати в чомусь панну Буковську, що, як виявилось потім, устигла стати пані Сабінською, але вважав за свій обов’язок повідомити про цей випадок у поліцію. Хтозна...

— Бачте, пане Зільмане, до нас приходять тоді, коли в чомусь переконані, — зауважив Вістович. — З ваших слів можна зрозуміти, що пан Сабінський захворів і від того помер. У цьому випадку поліції робити вже нічого.

— Я не впевнений, що все так і було, — пробурмотів професор.

— Вважаєте, що професора вбили? — перепитав комісар.