Розділ «Софія Яблонська»

Народилася 1907 р. в с. Германові в Галичині. Закінчила Львівську торгівельну школу, 1927 р. виїхала до Парижа, а звідти до Марокко, Єгипту, Цейлону, відвідала Лаос, Камбоджу, Таїланд, Малайзію, Індонезію, побувала на Таїті, в Австралії та Новій Зеландії. 15 років прожила у Китаї. 1950 р. повернулася до Єропи, мешкала на острові Нуармутьє у Франції.

Свої репортажі з подорожей друкувала у журналах «Жіноча Доля» та «Нова Хата», окремими виданнями з'явилися «Чар Марокко» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939), які були перекладені французькою. Проза увійшла до збірки «Дві ваги — дві міри» (1972), звідки походить оповідання «Зачарований рік».

Загинула в автомобільній катастрофі 1971 р. Похована на острові Нуармутьє.

Зачарований рік

Цього року я так скоро не забуду, бо це був дійсно зачарований рік. Хтось, може, усміхнеться, хтось не повірить, зате я вже не всміхаюся, коли якийсь китаєць радить мені «цього не робити», або «того не рухати».

Вся історія почалася дуже наївно. Я купила в антикваря два старовинні костюми, зовсім незнаного походження, — якогось провінціяльного мандарина та, мабуть, його жінки. Ці костюми були такі гарні, що мені шкода було лишати їх у скрині, я хотіла мати їх постійно перед очима. Спершу я повісила їх на стінах коридору, але так розвішені, вони не давали повного ефекту.

Раз, гуляючи по місті, я знайшла досі незнайому мені робітню плетених із бамбусу манекенів. З білими розмальованими обличчями, з волоссям на голові, з руками і нігтями на пальцях та ногами у розмальованих чоботях вони виглядали «як живі». Я зараз рішила замовити собі два подібні манекени, — чоловіка та жінку, з наміром одягнути їх у мої костюми.

Кілька днів пізніше старий китаєць, сам мистець, приніс мені їх додому. При розплаті, цікавий, він несміливо запитав:

— Це для якої паґоди?

— Для ніякої паґоди, — я лишу їх у себе!..

— Ось як, — відповів він поволі, очевидно здивований.

— Чому для паґоди? — запитала я. — Чи це може ваші боги?

— Це ґенії, духи паґоди, — відповів він та швиденько відійшов, чомусь двічі голосно замикаючи за собою двері.

Зате я навіть була зраділа. Ось буду мати аж двох ґеніїв у хаті, може, хоч вони матимуть на мене добрий вплив, може, якраз вдасться написати щось «ґеніяльного», подумала я жартом.

При вдяганні моїх «ґеніїв», я помітила якусь незвичайну нехіть у нашого роботящого слуги. Він відмовився помогти мені під претекстом недуги. Це мене тим більше здивувало, що годину пізніше я бачила, як він прав нашу білизну із щоденним запалом. Зрештою, я сама без труду приодягла їх, причесала та поставила на варті у коридорі з обох боків входових сходів. Тим разом ефект був незвичайний. У півтемряві коридору вони обоє виглядали, як жива мандаринська пара.

Коли мій муж вернувся з бюра, я здолу чула його довгий сміх та була рада, що несподіванка так мені вдалася.

Він сміявся, піднімаючись сходами, та ще дужче, відчиняючи двері моєї кімнати.

— З тобою справді не можна нудьгувати, — гукнув він із порогу. — Завжди маєш нові, несподівані помисли, — додав крізь сміх.

— Правда, що вдалися вони мені?