Розділ 7 Підсумки та прогнози

Підсумки та прогнози

Українська революція 2013–2014 років і подальший військовий конфлікт на Донбасі спричинили низку докорінних змін не лише в Україні. Згадані події розвіяли ілюзію про те, що світ перестав бути біполярним, примусили західних лідерів переосмислити значення цінностей, що слугують підґрунтям їхніх політичних систем, а також продемонстрували крихкість міжнародних норм, які зовсім нещодавно здавалися безумовними та непорушними. Про відчутні глобальні трансформації говорити поки рано, однак українська криза підштовхнула світ до певних зрушень, без яких може опинитися під загрозою саме існування цивілізації. У березні 2014-го Володимир Путін ініціював агресію, котра, на його думку, мала набути масштабів невеликого локального конфлікту — чергового насильницького захоплення прилеглої до Росії території за сценарієм, який блискуче спрацьовував у ХХ столітті й один раз, у Грузії, спрацював навіть у ХХІ, — та несподівано спостеріг, що (напевно, сам того не бажаючи) загнав сокиру в стовбур, на якому вже більше ніж півстоліття тримається мирне співіснування у розвинутому світі.

Для моєї країни зараз непростий час. Частину території України окуповано Росією. Ще частину втримують російські війська разом із нікому непідконтрольними, але добре озброєними загонами сепаратистів. Утретє протягом минулих ста років Росія посунула на Україну[100], прагнучи загарбати землю, яку всупереч історичним фактам називає своєю, і підкорити народ, який ніколи не був братнім. Чотирирічне «господарювання» донецького клану, що передувало збройному протистоянню, та нинішні військові витрати зумовили найбільший із часу розвалу СРСР спад української економіки. Проте найгірше — у гібридній війні з РФ продовжують гинути люди. За даними ООН, станом на початок 2015-го на сході України загинуло понад п’ять тисяч українців, не менш як чверть із яких — мирні жителі.

Утім, незважаючи на всі негативні та часто трагічні аспекти, українській кризі притаманні й позитивні наслідки. Найважливіший із них — об’єднання української нації. Незалежність не отримують у подарунок, незалежність виборюють і здобувають. Українці зрозуміли це через двадцять чотири роки після розпаду Радянського Союзу.

Навесні 2014-го у свідомості багатьох українців — особливо тих, що проживають на сході та півдні України, — відбувся переворот. До 2014-го люди мали українські паспорти, називали, але не відчували себе українцями. Перед анексією Криму та початком війни із Росією мало хто із мешканців російськомовних регіонів усвідомлював значення українсько-російських відносин для становлення української нації, та зовсім ніхто не замислювався над тим, на що здатне керівництво РФ, щоб не допустити зближення України з Європою. «Війни не буде, бо російський солдат ніколи не підніме зброю на українця», — саме так стверджували жителі півдня та сходу України в березні 2014-го, після анексії Криму Російською Федерацією. Я переконаний, що так само думали й росіяни, точніше, та частина їх, яка здатна від’єднувати мізки від телевізорів. У квітні-травні несподівано виявилося, що російські солдати не просто здатні піднімати зброю на «братів-українців», а ще й фотографуватися біля обгорілих трупів українських вояків, неначе мисливці поруч із упольованою звіриною, або розвішувати на дротах ліній електропередач загиблих українських десантників, після чого потішатися із власної «дотепної» вигадки, виставляючи фотографії у соціальних мережах. Несподівано постало остаточно зрозумілим, що Росія — не друг і не брат, а лицемірний ворог, готовий встромити ножа у спину в найтяжчий момент.

Про зміну свідомості дають підстави стверджувати результати позачергових парламентських виборів 2014 року. 2012-го проєвропейські партії — Блок Юлії Тимошенко, УДАР, «Свобода» — здобули перемогу в шістнадцяти із двадцяти шести регіонів України (враховуючи Київ), зосереджених у центрі, на півночі та заході країни; на півдні та сході тотальну перевагу вітали проросійські Партія регіонів і комуністи. 2014-го демократичні партії — Блок Петра Порошенка, «Народний фронт», об’єднання «Самопоміч» — отримали потужну підтримку на всій території країни за винятком окремих округів на півночі Луганської, сході Харківської та півдні Запорізької областей, де більшість голосів набрав «Опозиційний блок». Менш ніж за два роки — після Януковича, Євромайдану та початку війни із Росією — двомовна країна, яку можна було умовно ділити навпіл, провівши лінію між Харковом та Одесою, країна, затиснута між потужним європейським блоком, з одного боку, та слабкою, але агресивною Росією, з іншого, перетворилася на монолітну, орієнтовану на Захід державу. У нинішній вибухонебезпечній ситуації ще не можна говорити про перспективи швидкої інтеграції до ЄС чи негайного вступу України до НАТО, хоча Путін своїми діями, по суті, заштовхує Україну до Північноатлантичного альянсу.

23 грудня 2014 року Верховна Рада скасувала позаблоковий статус України, відразу після чого було розпочато розроблення програми інтеграції з НАТО. Зініціювавши агресію, Путін назавжди втратив Україну.

На глобальному рівні російська інтервенція до України — це найважчий із часу нацистської окупації Чехословаччини виклик для світової спільноти. Кремль збрехав, атакувавши країну, яку мав захищати, та поставивши провідні держави перед вибором: розпочати третю світову (майже напевно, із застосуванням ядерної зброї) або проігнорувати свої зобов’язання стосовно суверенітету України.

Європа, котра протягом минулого десятиліття занедбала власні збройні сили, панічно боїться нової війни. Після розвалу СРСР провідні європейські країни спрямували кошти, раніше використовувані для підтримання обороноздатності та «холодної війни», на потреби так званої «низької політики» (англ. low policy) — різноманітні соціальні програми, розвиток «чистої» науки тощо, — поступово забуваючи про «високу політику» (high policy), що вимагає наявності потужної армії. Через це я вважаю загрозу початку третьої світової війни дещо перебільшеною: Європа занадто багата та занадто слабка, щоб втягуватись у серйозний конфлікт, бодай і неядерний, із високомілітаризованою Росією. Та це не знімає основного запитання: що робити із Будапештським меморандумом, точніше з тим, що від нього залишилося, після того як Росія відірвала від України Крим і вторглася на Донбас? Порушивши Будапештські домовленості, Росія не просто виставила себе загарбником, дріб’язковою та безвідповідальною країною, для якої пропагандистські гасла важливіші за раніше підписані угоди. Вона в одну мить зруйнувала крихку та вистраждану систему нерозповсюдження ядерної зброї, вибудовувану протягом десятиліть. І це страшніше, ніж видається на перший погляд. Україна, яка двадцять років тому відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі, стикнулася не просто з відмовою одного з гарантів безпеки виконувати свої обов’язки. Україна страждає від агресії цього «гаранта». Це позбавляє США та їхніх союзників будь-яких аргументів для стримування держав, які виробляють чи планують виробляти зброю масового знищення. Я, наприклад, не уявляю, яким чином після березня 2014-го можна примусити Іран відмовитися від розроблення ядерної зброї або переконати Пакистан чи Індію не нарощувати ядерного потенціалу.

Західні країни, зокрема й ті, що гарантували Україні цілісність і недоторканність, спочатку обмежувалися висловлюванням «глибокої стурбованості» з приводу російської агресії, оскільки ніхто достеменно не знав, як ефективно відреагувати на поведінку Росії, більш характерну для розбійників ХІХ століття. Ніхто не знав, як протидіяти гібридній війні. Переломним моментом у ставленні цивілізованого світу до російсько-українського конфлікту стало знищення пасажирського авіалайнера над підконтрольною сепаратистам територією. 17 липня 2014 року літак «Boeing 777–200» авіакомпанії «Malaysia Airlines», рейс MH17, із 298 людьми на борту було збито ракетою «земля-повітря» на висоті 33 000 футів (10 000 метрів) над територією України приблизно за 50 кілометрів від російсько-українського кордону. Рейс MH17 — це регулярний рейс, що курсував між голландським Амстердамом і малайзійською столицею Куала-Лумпур. Рештки збитого лайнера впали на поле неподалік міста Торез Донецької області. Усі пасажири та члени екіпажу літака загинули.

Жодна країна світу не підтримала Путіна після збиття лайнера «Malaysia Airlines». Від нього відвернулися навіть «свої» — Лукашенко та Назарбаєв. Путін залишився сам. Загибель рейсу MH17 — це найбільша катастрофа на території України, найбільша авіаційна аварія серед усіх, що трапилися з лайнерами авіакомпанії «Malaysia Airlines» за весь час її функціонування, за кількістю загиблих пасажирів вона перша у списку катастроф за участю літаків «Boeing 777», а також належить до десятки найбільших авіакатастроф за всю історію людства.

За даними американської та німецької розвідок, малайзійський лайнер збили проросійські сепаратисти із зенітно-ракетного комплексу «Бук», напередодні отриманого з Росії. Ракету запустили з території, на той момент контрольованої озброєними загонами ДНР. За міжнародними авіаційними правилами розслідування авіаційної катастрофи повинна проводити країна, на чиїй території вона трапилася, однак президент Порошенко дозволив голландським слідчим очолити розслідування — з майже трьохста загиблих дві третини були громадянами Нідерландів.

У попередньому звіті (preliminary report) очолюваної голландцями міжнародної слідчої групи, опублікованому 9 вересня 2014 року, йшлося про те, що сепаратисти мали на озброєнні ракетні комплекси «Бук», один із яких 17 липня 2014-го доправили із Донецька до Сніжного, звідки, ймовірно, й запустили ракету, що збила малайзійський «Boeing». Доказовою базою таких висновків слугують фотографії димового сліду від ракети, форми та розміри отворів від шрапнелі на рештках фюзеляжу, аналіз перехоплених розмов між сепаратистами впродовж перших хвилин після катастрофи, в яких ті підтверджують, що збили пасажирський літак[101]. Пізніше численні свідки в Торезі доводили, що в день катастрофи бачили систему «Бук» у місті. За кілька годин до падіння лайнера журналіст агенції «Associated Press» бачив «Бук» на виїзді зі Сніжного; за його словами, ракетний комплекс рухався у напрямку, в якому невдовзі буде збито «Boeing». Я особисто свідок того, як відразу після збиття рейсу MH17 у російській соціальній мережі ВКонтакті на сторінці, пов’язаній із тодішнім лідером донецьких бойовиків Ігорем Стрєлковим, з’явилось повідомлення про збиття сепаратистами транспортного літака «Ан-26» українських військ:

«У районі Тореза щойно збили літак „Ан-26“, валяється десь за шахтою Прогресс. Попереджали ж — не літайте в „нашому небі“. А ось і відеопідтвердження чергового „птахопада“. Пташка впала за терикон, житловий сектор не зачепила. Мирні люди не постраждали. Також є ще інформація про другий збитий літак, нібито „Су-25“».

Через 20 хвилин — буквально на моїх очах, — коли стало зрозуміло, що в районі Тореза впав величезний пасажирський лайнер, повідомлення від Стрєлкова підтерли, залишивши лише інформацію про нібито збитий український штурмовик «Су-25». Згодом повідомлення видалили повністю.

19 липня Віталій Найда, голова відділу контррозвідки Служби безпеки України заявив, що СБУ має незаперечні докази того, що комплексом «Бук», із якого було збито «Boeing 777», керували громадяни Росії. Російська Федерація категорично заперечила свою причетність до катастрофи, звинувативши в усьому Україну. От тільки версії росіяни постійно змінювали. Спочатку Міністерство оборони РФ інформувало, що літак збили українці з метою дискредитації Росії та проросійських ополченців. Коли виявилось, що в районі збиття авіалайнера українських систем ППО не було, представники Міноборони РФ заявили, що рейс MH17 знищив український штурмовик «Су-25». Однак максимальна висота бойового застосування літаків «Су-25» становить усього 5000 метрів. Вище за 7000 метрів «Су-25» узагалі неспроможний злетіти. Про збиття пасажирського лайнера, який ішов на крейсерській висоті 10 000 метрів, не може бути й мови. Опам’ятавшись, росіяни виправились та надалі стверджували, що малайзійський «Boeing» збив український винищувач «МіГ-29». Вони навіть оприлюднили супутниковий знімок, на якому нібито зафіксовано момент пуску ракети класу «повітря-повітря» в напрямку пасажирського літака «Malaysia Airlines». Знімок умить розкритикували експерти, які з’ясували, що як «підкладку» фейкового знімка росіяни використали фотографію з «Google Maps» дворічної давнини (іншими словами, український «МіГ-29» чомусь «збивав» малайзійський «Boeing 777» над донецькими полями, якими вони були за два роки до катастрофи — 2012-го). Пізніше також визначили, що «напрям» польоту ракети, начебто запущеної з винищувача, не відповідає розташуванню прим’ятин і отворів від шрапнелі на добутих із місця катастрофи шматках фюзеляжу збитого лайнера. Реальна ракета влучила в інше місце, відмінне від того, в яке вона мала б потрапити, якщо вірити російським супутниковим знімкам.

Основною причиною намагань США та Великої Британії установити жорсткий контроль за розповсюдженням ядерної зброї є побоювання, що ядерна зброя і технології для її створення можуть потрапити до рук терористів. До початку війни між Україною і РФ ніхто не сприймав усерйоз можливість зворотного процесу, а саме — розвитку й укорінення тероризму як домінуючого способу провадження зовнішньої політики та досягнення цілей на міжнародній арені в найбільшій ядерній державі світу. Катастрофа рейсу MH17, вина за яку, очевидно, лежить на терористах, котрим Росія активно постачає зброю та фінанси, примусила лідерів США, ЄС, Канади, Австралії та низки інших країн ужити більш вагомих заходів стосовно РФ. Перші санкції проти окремих громадян Російської Федерації та України, причетних до розстрілу мирних демонстрантів на Майдані й анексії Криму, США і Європейський Союз запровадили ще на початку березня 2014-го. Запланували поетапне введення подальших санкцій: перший етап — припинення співпраці із Росією на рівні ЄС і G8, а також персональні обмежувальні санкції щодо окремих російських чиновників; другий етап — заборона постачання до Росії окремих видів новітніх технологій; третій — етап, який планували застосувати в крайньому разі, — секторальні санкції, тобто точкові удари по конкретних секторах економіки РФ.

Безпосередній наслідок катастрофи рейсу МН17 — це запровадження 29 липня 2014 року третього рівня санкцій проти Російської Федерації — санкцій, що стосувалися енергетичного, фінансового й оборонного секторів. 30 липня Міністерство фінансів США ввело обмеження на експорт товарів і технологій для російських нафтових проектів, а Рада Європейського Союзу збільшила список санкцій до 95 фізичних і 23 юридичних осіб. Під санкції потрапили «Роснафта», газова компанія «Новатек», державні Зовнішекономбанк, Газпромбанк, Сбербанк і низка підприємств оборонного комплексу: корпорації «Алмаз-Антей», «Іжмаш», концерн «Калашников», НВО «Базальт» та інші. 5 серпня до санкцій долучились Японія та Швейцарія. 6 серпня частково припинив співробітництво з Росією Ізраїль, а Канада заявила про посилення вже наявних обмежень. 12 вересня ЄС запровадив проти Росії нову хвилю обмежень, якими, зокрема, заборонено боргове фінансування трьох російських паливно-енергетичних компаній — «Роснафти», «Транснафти» та «Газпромнафти». Цього ж дня перелік нових санкцій оприлюднили США. Відповідно до них американським компаніям і фізичним особам заборонено надавати позики Сбербанку, Банку Москви, Газпромбанку, Россельхозбанку і ВТБ. 16 жовтня до вересневого пакету санкцій Європейського Союзу приєднались країни, що не входять до ЄС: Чорногорія, Ісландія, Албанія, Ліхтенштейн і Норвегія. 30 жовтня міністр фінансів Франції Мішель Сапен заявив, що не бачить умов для передання РФ вертольотоносця нового покоління «Містраль». 17 листопада морякам РФ, які перебували у Франції, було закрито доступ до кораблів. 24 листопада до секторальних санкцій щодо Росії приєдналася Нова Зеландія. 18 грудня 2014-го Барак Обама підписав одноголосно ухвалений Сенатом і Конгресом США закон про статус України як союзника США поза НАТО, нові санкції проти РФ і постачання Україні зброї. Цього ж дня додаткові санкції у вигляді заборони на інвестиції, надання послуг, а також у галузі туризму, і торгівлю з Кримом і Севастополем, ввела Рада ЄС.

Результати не забарилися. 6 серпня уряд РФ ухвалив рішення продовжити мораторій на перерахування пенсійних накопичень громадян до недержавних фондів до 1 січня 2016 року. Таке рішення зводить нанівець принцип роботи накопичувальної пенсійної системи та перетворює систему пенсійного забезпечення на фінансову піраміду. Відсутність іноземних інвестицій і катастрофічне падіння цін на нафту призвели до обвалу російського рубля: від часу введення третьої хвилі санкцій до початку 2015 року російський рубль подешевшав із 34 за 1 долар до більше ніж 60 рублів за долар. Різке падіння рубля та підвищення ключової ставки спричинило кризу на міжбанківському ринку. Світові банки через обвал рубля почали згортати операції, пов’язані з рублевими інструментами або із російськими контрагентами.