Розділ «Львів, 6 березня 1904 року»

— Знаєте, Вістовичу, а я ж міг сто разів поїхати з цього проклятущого Лемберга. Мене кликали до Відня... — директор львівської поліції важко сперся рукою на віконну раму і трохи поспостерігав, як між подвійною шибкою істерично б'ється перша весняна муха, що прокинулась від несподіваного сонячного тепла.

— Звісно, в столиці я б займав нижчу посаду, — продовжив він, перевівши погляд на ранкову вулицю, якою жваво сновигали пішоходи і фіакри, що, здавалось, також прокинулися від довгої сплячки. — Але мене б принаймні не оточували звідусіль ідіоти.

Тут він перевів погляд на підлеглого. Вістович змовчав. Комісар був блідий як смерть, а під очима його від тривалого безсоння промалювалися темні круги.

— Скажіть щось, в біса! — не витримав Шехтель.

— На жаль, сказати нічого, пане директоре.

— Тоді повторіть, що за гівно ви принесли мені на стіл?

— Моє зізнання, пане директоре.

— В тому, що ви і є той самий Упир?

— Так.

— Курва, та ви справді ідіот, Вістовичу! — закричав директор. — Чи це у вас від алкоголю?

— Ані перше, ані друге, — незворушно відповів комісар, чим остаточно вивів шефа з рівноваги.

— Тобто ви справді замордували усіх тих нещасних жінок?! — заверещав Шехтель.

— І двох чоловіків.

— Тоді, чорт забирай, вас заарештовано, комісаре!

Шехтель швидким кроком підійшов до дверей і рвучко їх прочинив.

— Хто там є, сюди! — гукнув він у коридорний простір.

За хвилину в кабінет зайшли двоє поліціянтів.

— Взяти цього скурвисина, — наказав їм директор.

Однак ті остовпіли й тільки мовчки закліпали очима.