Розділ «Львів, 6 березня 1904 року»

— В якій дільниці Львова він живе? — перепитав той.

— На Замарстинові.

— Це значно полегшує справу, — усміхнувся бургомістр.

— Ще б пак...

Вістович добре знав, що на Замарстинові трапляється не менше злочинів, аніж на Калічій Горі. Тобто влада чоловіка навпроти нього сильна й там.

— Знайду цього скурвисина, повідомлю тебе, — сказав чоловік за столом, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Він дістав ножа зі столу й обережно витер хустиною лезо. Вістовичу слід було докласти чимало зусиль, щоб повернутися до нього спиною і вийти. Коли комісар опинився на вулиці, то навіть з деяким подивом відчув, що бургомістр не встромив свого ножа йому десь під потилицю.

Вістович почувався дещо спантеличеним. Залишалося тільки чекати, коли ці злочинці з Калічої Гори добудуть для нього інформацію. Крім того, слід було подумати й про житло, адже повертатись тепер до свого помешкання на Вірменську він уже не міг.

Раптом комісар помітив, що, простуючи вулицею, опинився неподалік від помешкання доктора Фройда. Цікаво, чи він ще у Львові? Адже, пригадується, доктор збирався до Відня.

Вістович рушив до дверей будинку й обережно натиснув на дзвінок. Служниця відчинила майже одразу.

— Пан Фройд може прийняти? — невпевнено запитав комісар.

— Гадаю, так, — відповіла жінка. — Вчора доктор сам про вас згадував і перепитував, чи не залишали ви бува своєї візитки.

— Он як? — здивувався комісар. — Щось сталося?

— На жаль, я не знаю, пане Вістовичу, — мовила служниця. — Доктор усе пояснить, заходьте.

Комісар зняв капелюха й пройшов до передпокою. Тут у нього забрали пальто і провели до вітальні.

— Бажаєте чаю? — запитала жінка.

— Охоче, — відповів Вістович, відчуваючи, що після пережитого зайвим це не буде. Він подумав про Бейлу, і в очах потемніло від болю. Найгіршим було те, що вона ні в чому не винна, а втрапила в таку халепу через нього.

— Вітаю вас, пане комісаре, — почувся голос Фройда.

Одночасно з ним служниця принесла чай. Вістович звівся на ноги для привітання.

— Як ви почуваєтесь? — турботливо запитав доктор, коли вони обидва сіли.

«Паскудно», — хотів було зізнатися Вістович, але мовив інше: