Розділ «1. Початки змін у літературознавчому процесі 90-х років XX ст.»

Нові тенденції наукового мислення, намагання творити принципово інший, тип літературного метадискурсу, подолати марксистсько-ленінські уявлення про національний літературний процес переконливо засвідчили роботи кінця 80-х років, зокрема монографії 1990 р. — В. Брюхо-вецького "Микола Зеров" і "Ліна Костенко", С. Гальченка "Текстологія поетичних творів П. Г. Тичини", 3. Гузара "Ольга Кобилянська. Семінарій", М. Жулинського "Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)", В. Івашкі-ва "Українська романтична драма 30—80-х років ХГХ століття", Г. Клочека "Поетика і психологія", Михайлини Коцюбинської "Етюди про поетику Шевченка", В. Моренця "Володимир Сосюра", М. Наєнка "Одержимість", Г. Нудьги "На літературних шляхах", Оксани Пахльовської "Українсько-італійські літературні зв'язки XV — XX ст.", Ю. Пелешен-ка "Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XV — початку XVI ст.", А. Погрібного "Борис Грінчен-ко в літературному русі кінця ХГХ — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції", Валерії Смілянської ""Святим огненним словом..." Тарас Шевченко: поетика", С. Тельню-ка ""Молодий я, молодий...": Поетичний світ Павла Тичини", А. Ткаченка "Василь Симоненко", Вал. Шевчука "Дорога в тисячу років" та ін.

Типовим для того часу може бути обґрунтування М. Жулинським свого звернення до "викреслених" чи "репресованих" письменників у монографії-хрестоматії "Із забуття в безсмертя" (П. Куліш, Б. Лепкий, О. Олесь, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Хвильовий, Є. Плужник,

Б.-І. Антонич, В. Стус та ін.); до тих, хто не доріс "до розуміння соціалістичних ідей": "...заради істини слід визнати: досить часто нашими ж руками, точніше, своїми ж присудами, звинуваченнями ми нівечили долі своїх побратимів по перу. І ці морально-етичні уроки слід частіше згадувати — щоб не повторювати. Політизація (заради політизації!) літератури, надмірна ідеологізація художнього слова прийшла з тих трагічних 30-х років, нависала глухою, наповненою громами й блискавками хмарою над письменником, сковувала його фантазію, уяву, змушувала повсякчасно підживлювати свого власного — внутрішнього — цензора. Домінанта художньої майстерності, високого мистецького відображення людини і світу сьогодні очевидна, але чи вона є визначальною в оцінці творчості письменника? Це не означає, що ідейне "навантаження" твору відступає на задній план. Навпаки, йдеться про гармонійність форми і змісту. Національної форми, яка не тільки не дисонує зі змістом, а, навпаки, підсилює його, поглиблює, одне слово — індивідуалізує естетичне самовираження художника". Так узгоджувалось поєднання соціалістичної заангажованості із герменевтичним та естетичним розумінням літератури: "Отже, дбаючи про відновлення духовних оазисів на культурній "території" України, думаймо і дбаймо про максимально вільне, різноманітне за жанрами, формами, стилями, образними узагальненнями оновлення нашої літератури та культури" [78, 24].

Виразно та швидко нові зміни та тенденції проявилися у літературознавчій періодиці. У 1990 р. кілька журналів змінюють свої назви, фіксуючи фундаментальні ідеологічні зрушення в межах наукової свідомості: провідний академічний часопис Інституту літератури "Радянське літературознавство" змінює назву на "Слово і час* (абревіатура виразно апелює до героїчного козацького минулого — "СІЧ"), а львівський "Жовтень" було перейменовано на "Дзвін". У 1991 р. харківський "Прапор" стає "Березолем".

У 2002 р. головний редактор "Слова і часу" В. Дон-чик характеризуватиме це як "новий етап в історії журналу". Ще до проголошення незалежності часопис заявив "про свою відверту національно-демократичну позицію, повівши боротьбу за усунення "білих плям" у літературі, друге життя "Розстріляного Відродження4 (рубрика "Відродження майбутнього"), утвердження української мови Й духовності в Україні, національної самосвідомості ("Екологія душі")". Змінивши назву журнал розширив свої змістові обрії: крім теорії, історії та критики літератури, звернувся і до питань мистецтвознавства, соціології літератури, текстології, бібліографії, викладання літератури у середній та вищій школах, літе-ратурного краєзнавства та ін.

Журнал виправдовував свій статус науково-теоретичного, загальнокультурологічного, науково-популярного видання. Про це свідчили тематичні рубрики, що охоплювали, крім традиційних літературознавчих напрямів, філософські, мовні, соціологічні, архівні, мемуарні, мистецтвознавчі, методичні, культурологічно-інформаційні матеріали. Провідні методологічні вектори окреслили націоцентрич-на та, меншою мірою, ліберально-демократична спрямованість публікацій, реагування на важливі суспільно-політичні та культурні проблеми. Як зазначав В. Дончик: "У час складного й суперечливого процесу державо- (і націо-) творення, боротьби за утвердження української мови, культури, духовності, наш журнал не замикався виключно на літературознавчих питаннях, а й втручався в суспільне, політичне життя (досить сказати, що з животрепетних тем на сторінках часопису виступили Л. Кравчук, О. Гончар, Д. Павличко, І. Дзюба, І. Драч, Є. Сверстюк, І. Заєць, М. Горинь, Л. Скорик, Ю. Щербак, В. Яворівський та багато ін.), окреслював широке коло національної проблематики. Національно-патріотичної заангажованості журнал не цурався, а декларував її відкрито й принципово. Бо виходив з того, що стверджуване в "СіЧі" зовсім не відбігає од наукових, гуманітарних завдань, не суперечить загальнолюдським Ідеалам і цінностям" [60,5].

У 90-ті роки минулого століття виходили засновані в радянський час часописи, перенесені в Україну із зарубіжжя, а також щойно засновані літературно-художні, літературно-наукові, літературно-суспільні та літературно-методичні видання: газети "Літературна Україна", "Друг читача" (до 1992), "Слово" (з 1990), "Кримська світлиця" (з 1992), "Слово Просвіти" (з 1993), "Народознавство" (з 1993), "Література плюс" (з 1998), журнали "Київ", "Дзвін", "Вітчизна", "Березіль", "Дніпро", "Всесвіт", "Українське літературознавство", "Донбас", "Українська мова і література в школі" (з 1994 — "Дивослово"), "Четвер" (з 1989), "Світо-Вид" (з 1990), "Авжеж1." (з 1990), "Українські проблеми" (з 1991), "Вісник Міжнародної асоціації україністів" (з 1991), "Сучасність" (перенесена в Україну в 1992), "Літературний

Чернігів" (з 1992), "Український засів" (1992—1997), "Кур'єр Кривбасу" (з 1994). "Мандрівець" (з 1994), "Art Line" (з 1996), "Дух і літера" (з 1997). "Кальміюс" (з 1999), "Урок української" (з 1999), "Українська мова й література в сучасній школі" (з 1999), "Українська література в загальноосвітній школі" (з 1999), "Книжник-review" (з 2000) та ін. Певну кількість літературознавчих матеріалів містили і місцеві поліфункціональні журнали "Вежа" (Кіровоград), "Бахмутський шлях" (Луганськ), "Буковинський журнал" (Чернівці), "Тернопіль" (Тернопіль), "Перевал" (Івано-Франківськ), "Тустань" (Дрогобич) та ін.

Літературно-критичні публікації друкували і часописи загальносуспільного, культурологічного чи різновекторно-го спрямування: газети "Карпатська Україна" (з 1990), "Українське слово" (перенесена в Україну в 1991), "Шлях перемоги" (перенесена в Україну в 1993), "Дзвін Севастополя" (з 1995), "Критика" (з 1997), "День" (з 1997); журнали "Україна", "ї" (з 1989), "Родовід" (з 1991), "Київська старовина" (відновлена у 1992), "Універсум" (з 1993), "Визвольний шлях" (філія в Україні з 1995); альманах "Хроніка 2000" (з 1992) та ін.

Продовжували діяти і з'являлись нові видання за межами України (передусім у середовищі зарубіжного українства, що мали більше суспільно-культурне, ніж суто художнє та літературознавче спрямування: "Дукля" (Словаччина), "Берестейський край" (Білорусь), "Вільне слово", "Наш голос" (Румунія), "Вісник", "Забута країна", "Зоря", "Промінь", "Український кур'єр" (Росія), "Гомін", "Наше слово", "Український альманах" (Польща), "Зерна" (Німеччина), "Київ-Відень" (Австрія), "Свобода", "Українські вісті" (США), "Новий обрій" (Австралія), "Новий шлях" (Канада), "Українські новини" (Казахстан) та ін.

Основними академічними літературознавчими центрами і надалі були університети, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка HAH України. Результати наукових досліджень були сконцентровані передусім в авторських та колективних монографіях, наукових збірниках філологічного спрямування.

Важливу інтегральну роль у літературознавчій діяльності відігравали видавництва. Щоправда, у кризових умовах вони діяли несистемно, вимушено припиняючи ті чи інші проекти. Найпомітніші з них, що мали виразний літературознавчий аспект діяльності, — "Наукова думка",

"Либідь", "Дніпро", "Вища школа", "Знання", "Молодь", "Мистецтво", "Світ", "Каменяр", "Карпати", "Смолоскип", "Кобза" ("Орій"), "Освіта" (до 1991 — "Радянська школа"), "Просвіта" (з 1990), "Відродження" (з 1991), "Юніверс" (з 1991), "Кальварія" (з 1991), "Фоліо" (з 1991), "Основи" (з 1992), "Генеза" (з 1992), "Дух і літера" (з 1992), "Академія" (з 1993), "Видавництво імені Олени Теліги" (з 1994), "Акта" (з 1996), "Києво-Могилянська академія" (з 1996), "Джура" (з 1996), "Літопис" (з 1996), "Критика" (з 1997), "Факт" (з 1997), "Навчальна книга — Богдан" (з 1998), "Степова Еллада" (з 1998), "Пульсари" (з 1999) та ін. З різною мірою активності та успішності діяли університетські видавництва та редакційно-видавничі центри.