Розділ «Погідна старість»

Мертвий кінець

Ми вернулись до міста, і я стала писати книжки. Ми обидвоє з Карусем їздили до друкарні, до переплетні, на пошту. О, діла в нас було доволі!

Ми поселилися в закутку, недалеко рухливої дороги Дейвісон.

Закуток і справді був маленький: кусок вулички з п’ятьма дімками обабіч. Дімки малі, односімейні. Перед кожним дімком городець з дбайливо постриженою травою і кількома кущиками троянд. Обабіч уздовж хідника високі розкішні берести. Вони п’ялися вище домів і затінювали вуличку. Малий світик, наче на селі або в малому містечку.

Карусь зупинився на постій біля дому під берестом.

— Ґаражу знову немає, — я говорила. — Оцей великий берест захищатиме тебе. Що ж, мусимо погодитись на закуток, який ми знайшли. Тут, мабуть, непогано заживемо. Добре, що вуличка затишна, не гуркотітимуть вози, а ще більше вантажники, ніхто й не займатиме тебе.

Треба було Карусеві погодитись і на берест. Зрештою, там клен, тут берест… От, якби ж не кляті птахи! Хто домиється даху? Тут же немає нашої няні, а як миють чужі, ми це добре знаємо.

Довелось залишатися. Терпіти спеку влітку і сніг та мороз узимі. Та одне нас найбільше турбувало: при в’їзді у вуличку табличка з написом: «Мертвий кінець». Ми не любили цього напису, ми таки не зносили його! Могли б якось інакше позначити, що вуличка кінчається. А оцей «мертвий кінець» нам ніяк не до вподоби! Чи в’їхали ми туди, відкіля немає вороття? Чи жде нас тут смерть, отой «мертвий кінець»? Я поглядала на Каруся, і мені здавалося, що він теж без радости ставиться до вулички, що має «мертвий кінець».

На вуличці грались діти. Їх не турбував напис. Вони їздили на дитячому велосипеді, і дівчатка були бадьоріші за хлопців. Вони грались м’ячем, він інколи змінював напрям і стрибав по Карусевім даху. Я чула, як м’яч дудонів і як, зістрибнувши з даху, підстрибував по вулиці. Джері підбивав його грубим кийком, а Гері ловив у велику бронзову рукавицю.

Надвечір приїздили пожильці домів. Вони теж не мали ґаражів. Нам було найвигідніше, бо поруч зараз же був перевулок. Ми могли легко виїхати, закинувши туди задом. Та інші мусіли задкувати весь час, доки або не в’їхали заднім ходом на сусідню вулицю, або в наш перевулок. Перепало Карусеві від того їхнього задкування! Ще гірше було, коли водій не був тверезий, як це трапилось з Ельзою, що забавилась у приятелів та й попила трохи. Потовкла нас тоді, і нам треба було їхати до доктора. Та про те я згодом розкажу.

Недобре жилось і берестам. Вони, хоч крислаті й могутні, вже зарані вліті стали втрачати листя. Воно жовкнуло, падало, і підніжжя дерев було засипане сухим листям. Здавалось, що це осінь.

Одного дня приїхали якісь панове та позначили наших берестів. Нам сказали, що їх конечно треба зрубати, бо в них хвороба: такий вірус, що його називають голляндською хворобою берестів. Немає на нього іншої ради, лише зрубати дерево і спалити, бо хворобу перенесуть жуки на решту дерев. Це вони розносять отого віруса.

Ранньої осени заїхав вантажник. На ньому драбини й електрична пила. Роздався скрегіт зубів, що вгризались у тіло наших бідних хворих берестів. Дерево перев’язане грубою линвою. Коли пила доходила вже до кінця і дерево починало хитатись, робітники тягнули за линву, і дерево падало додолу. Мотор, що діяв у передній частині вантажника, витягав їх ланцюгами на оці драбини. Порізані на довгі куски, вони були похожі на мерців. Вони впали жертвою хвороби і тепер були нерухомі, були мертві. Вантажник від’їздив, а за мертвими деревами залишались білі пеньки та пустка. Так, і для них то був мертвий кінець — для тих берестів, що десятками літ росли на малій вуличці.

Улітку заїжджав у нашу вуличку продавець городини й садовини. Походив з нашої країни, говорив по-українськи, хоч був жидом. Ми купували у нього оці продукти якраз тому, що говорив по-українськи. Віз з морозивом ніколи не в’їжджав у нашу вуличку. Тяжко б йому було мотатись у ній. І який «бизнес» у малій вуличці з п’ятьма дімками? Що другий день в’їжджав у перевулок молочар і подавав нам по пляшці молока. І щодня листоноша привозив на своєму візочку пошту та вкидав до нашої скриньки.

Таке тихе життя було на нашій вуличці, що мала «мертвий кінець». Узимі, коли випадали більші сніги, Карусь був знову наче люкрована бабка. Присипані снігом, вікна замерзали. Снігу до половини коліс одної зими навіть повище коліс. От, тоді була робота: відгортати сніг! Цілий тиждень Карусь спав під снігом, і ми пробирались кучугурами снігу, коли треба було йти чогонебудь купити. Сувора, снігова зима випала того року!

Весни й осені на нашій малій вуличці чергувались з літами й зимами, і нічого цікавого не діялось.

Проте «мертвий кінець» завжди нас непокоїв.

Погана пригода

Коли хочемо дістатися на велику вулицю Дейвісон, щоб нею проскочити до автостради, мусимо повернути двічі наліво. Та це ще пів біди. Ціла біда он у чому: обидва повороти дуже близько один одного. Тільки в’їдете на вузьку Клінґер, минете два доми і вже мусите повертати на Дейвісон. На оцьому маленькому кускові Клінґера завжди дуже щільно запарковано, до того ж на розі стоїть ще й гидрант. А праворуч при в’їзді на Дейвісон — площа з уживаними автами. На ній дрімають старші панове, що мають за собою вже добрих кількадесят тисяч миль, а то й сотні тисяч. Коротко — вони добре підтоптані. Але їх направлено, почищено й виполірувано. Стоять вони рядками та великими очима дивляться на вуличний рух. Може раді б побігти і собі туди, між інші авта. Вони так, як звірі: люблять товариство і рух. Рух необхідний для їхнього життя, бож відомо, що батерія виснажується, коли віз стоїть, свічки заходять парою, ржавіють чи що. Швидкий рух кожного дня здоровий і для нас і для авт.