Отож, одного дня в тій дільниці нам трапилась немила пригода. Цілу ніч сипав пухнатий сніг і все геть чисто було біле. Вранці, коли нам треба було їхати, сяло сонце, сніг іскрився і сліпив нам очі.
Ми зробили перший поворот і в’їхали на он той короткий кусок Клінґера. Нараз роздався гудок. Поки ми вспіли побачити, хто і що, з-поза авта, покритого снігом, що виглядало, як великодня бабка, вистрибнуло гарне чорне авто й цілим розгоном вдарило нас. Роздався дзенькіт розбитого скла, брязкіт металю, і ми стали одні одним віч-на-віч.
Перше питання: що сталось «партнерові»? І друге: хто винен?
Ми, тобто я і пан з чорного авта, вийшли з возів та розглядали їх. При тому пан кричав: «Як ви їздите?! Я трубив, а ви їхали далі. Чекайте, чекайте, я закличу поліцію, і вони вас навчать їхати!»
Він розмахував кулаками, сердивсь і кричав так, що геть нас затуманив.
— Алеж пане, вам нічого не сталося! Усе, що сталося, сталось мені. Проте я вас не лаю.
— Ви мене?! Таж то ваша вина! Зараз покличемо поліцію!
— А чому б то не мала бути ваша вина? Ви зустріли мене посеред вулиці так, як я вас, і по вашому боці було порожнє місце біля гидранта, а по моєму — ні одної стопи, все запарковане. Ви могли підождати біля гидранта і дозволити мені виїхати з тісноти. Гляньте на моє авто — проте я не кричу!
Так, Карусеві довелось потерпіти і то не абияк. Світло для паркування було розбите, лиштва з хрому, що закінчується по боках двома такими лямпами, поламана. Бідний Карусь був як вояк, що його поранили на війні.
Пан кричав і сердився, поліції не було, обидвом нам було спішно, пан записав моє число, я, збентежена, не записала його числа, і ми роз’їхались.
Згодом я сиділа в поліційній кімнаті, і милий молодий полісмен випитував, як це сталося. Я розказувала йому про сліпучий день, про сяючий брилянтами сніг, про пана, що розмахував кулаками, і про бідного Каруся.
— Не хвилюйтесь, пані! — говорив він, увічливо всміхаючись. — Віддайте цю справу своєму забезпеченню, і хай вони собі з ним говорять, його пошкодження таке мале, що навіть поліція не була спроможна його виявити. А кричати на вас і хвилювати вас він не мав права.
І, подумайте: той неввічливий пан був моїм найближчим сусідом з-за рогу тієї тісної вулиці, того старосвітського Клінґера. Щойно на поліції дали мені його адресу. Та до нього ми не підемо. Хай собі з ним переговорюють інші!
Карусь ще довго був хворий. Через тріщину, що постала в лиштві, було видно зуби рушту. Оці дрібні прямовисні платники виглядали, як зуби в кита, що крізь них він пропускає воду та виловлює всілякий морський дріб’язок. І я дорікала йому:
— Карусю, ти виглядаєш, як стара ропуха, коли її переїде віз. Або як стара подерта кальоша. Стидно таким автом виїздити на дорогу.
Бідний Карусь, він не був винен у нічому…
Треба направити!
Усі сусіди зараз же помітили наш дефект і стали обговорювати цю справу.
— Десь тільки рушиться з хати — і вже біда! Такий з неї водій!
— Та то, знаєте, з автом, як з людиною: все добре і добре, а нараз найде біда — і не оглянешся: хвороба за хворобою, а там і операція. А хто винен?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Карусь і ми» автора Парфанович С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Погідна старість“ на сторінці 2. Приємного читання.