Розділ «VIII Мухи та павуки»

Мухи та павуки

Вони йшли вервечкою. Стежка починалася немовби аркою з двох великих старезних дерев, які схилились одне до одного, утворивши вхід до тінявого тунелю, — вони були так сильно заглушені плющем і обліплені лишайником, що на їхньому гіллі виднілось лише кілька почорнілих листочків. Сама стежка виявилася вузькою і звивалася поміж стовбурів. Невдовзі світло, що пробивалося крізь арку, перетворилося на маленьку світляну цяточку далеко позаду, і тиша стала такою глибокою, що кожен крок гучно відлунював у лісі, а дерева, здавалося, нахилялися над ними, прислухаючись.

Коли їхні очі звикли до імли, вони почали дещо розрізняти обабіч стежки при якомусь тьмяному зеленавому півсвітлі. Іноді тоненькому сонячному промінчику щастило прослизнути крізь шпаринку в листі високо вгорі, обминувши навіть переплетені конари та сплутане гілля, й увігнатися перед ними в землю блискучою шпицею. Але це траплялося рідко, а невдовзі й зовсім припинилось.

У лісі водилися чорні вивірки. Коли гострозорі допитливі очі Більбо призвичаїлися до півтемряви, він став мигцем помічати, як вони відскакують од стежки й тікають за стовбури. Чути було також дивні звуки — рохкання, тупотіння та метушню в підліску і серед листя, яке подекуди лежало на землі височезними купами, — але хто видавав ті звуки, Більбо не міг роздивитися. Найогидніше, що вони побачили, — це павутиння: темне, щільне, надзвичайно товсте павутиння, яке куди не глянь напиналося поміж деревами чи обплутувало нижні гілки обабіч стежки. Воно ніде не перетинало стежки, але чи вона лишалася чистою завдяки якимось чарам, чи з якоїсь іншої причини — це їм було невтямки.

Минуло небагато часу — і вони почали ненавидіти ліс так само палко, як зненавиділи тунелі ґоблінів, але ліс, здавалося, лишав іще примарнішу надію на те, що він коли-небудь скінчиться. А вони йшли і йшли, безперестанку тужачи за сонцем та небом і прагнучи відчути на обличчі подув вітерцю. Повітря під кронами дерев було важке, затхле та застигле — навіть не сколихнеться. Це відчули навіть ґноми, котрі звикли жити під землею і часом подовгу не бачили сонця, — а гобітові, який хоч і жив у норі, але полюбляв проводити літні дні на свіжому повітрі, здавалося, що він от-от задихнеться.

Найгірше було вночі. Темрява ставала непроглядною — не такою, яку ви звете непроглядною, а непроглядною насправді: такою чорною, що дійсно не було видно нічого. Більбо спробував було помахати рукою перед самим своїм носом, але не побачив власної руки. А втім, це не зовсім правда, що вони нічого не бачили: вони бачили очі. Мандрівники спали, міцно притулившись один до одного, але по черзі вартували, — і коли настала черга Більбо, він спостерігав у навколишній темряві якісь вогники; часом чиїсь жовті, червоні чи зелені очі пильно розглядали його зблизька, а потім повільно гасли і зникали, щоб так само повільно розгорітися деінде. А часом вони зблискували серед гілля просто над його головою — і це було найстрашніше. Та найбільше Більбо не подобались очі відразливо безбарвні й булькаті. «Очі комах, — думав він, — аж ніяк не тварин, — тільки надто вже великі».

Хоча ще було не дуже холодно, вони спробували розпалювати вночі сторожове вогнище, але незабаром облишили це. Вогонь, здавалося, притягував зусібіч сотні й сотні очей, хоча їхні власники, хоч би хто вони були, дбали про те, щоб їх самих не було видно у відблисках полум’я. Та найгіршим було те, що вогонь приваблював тисячі темно-сірих і чорних метеликів, подекуди завбільшки мало не з долоню, які пурхали і дзижчали в них над вухами. Ті метелики були нестерпні — як і велетенські кажани, чорні, наче смола. Тож мандрівники не розпалювали багать, а куняли всю ніч, зіщулившись у несосвітенній моторошній темряві.

Усе це тривало, як здавалося гобітові, вже віки, — до того ж йому постійно дошкуляв голод, бо вони якнайпильніше економили харчі. Дні минали за днями, а ліс ніби й не мінявся — і мандрівники почали непокоїтися. Запаси харчів не бувають невичерпними — і їжа таки справді почала закінчуватися. Ґноми спробували стріляти у вивірок і змарнували чимало стріл, перш ніж пощастило поцілити в одну. Та коли її засмажили, вона виявилась огидною на смак — і на вивірок вони вже не полювали.

До того ж їх мучила спрага, бо в них лишалося мало води і вони жодного разу не натрапили на джерело чи струмок. Так їм і велося, аж поки одного дня путь їм перетнув швидкоплинний потік. Течія була сильна, але сам потік, якраз упоперек стежки, був неширокий, а ще він був чорний — чи здавався таким у темряві. Добре, що Беорн застеріг їх щодо нього — інакше вони б напилися з потоку, байдужг, якого він кольору, і наповнили б його водою спорожнілі міхи. А тому вони лише застановилися, як через нього перебратися, не вступивши у воду. Колись тут був дерев’яний місток, але він прогнив і завалився, лишивши по собі тільки обламані стовпчики біля берега.

Більбо став над водою на коліна і, вдивляючись у темряву, скрикнув:

— На тому березі човен! От якби він був по цей бік!

— І далеко до нього, як ти гадаєш? — спитав Торін, бо ґноми нарешті зрозуміли, що Більбо має найгостріший зір серед усіх.

— Зовсім недалеко. Не більш як дванадцять кроків.

— Дванадцять кроків! Я думав — принаймні тридцять, але мої очі вже не ті, що сто років тому. Втім, що дванадцять кроків, що миля — однаково. Ми не можемо перестрибнути через струмок і не ризикнемо перебрести його чи перепливти.

— Уміє хтось із вас закидати мотузку?

— А яка з того користь? Навіть якщо ми зможемо зачепити човна (у чому я сумніваюся), то він, напевно ж, прив’язаний.

— Не думаю, що він прив’язаний, — відказав Більбо, — хоча, звісно, в такій темряві я не можу бути певен. Але виглядає так, ніби його просто витягнули на берег, у найнижчому місці, де стежка спускається до води.

— Найсильніший — Дорі, проте Філі наймолодший і має ліпший зір, — вирішив Торін. — Ходи-но сюди, Філі, — чи бачиш ти човна, про який каже пан Торбин?

Філі здалося, що він бачить, — і, коли він сяк-так прицілився, що забрало багато часу, йому подали мотузку. Вони мали кілька мотузок і до кінця найдовшої прив’язали один із великих залізних гаків, якими зазвичай чіпляли клунки до ременів у себе на плечах. Філі взяв гак у руку, розмахнувся і метнув його через потік.