Розділ «VIII Мухи та павуки»

Вони вже втратили будь-яку надію, коли Дорі наштовхнувся на Більбо — цілком випадково. В темряві ґном перечепився через, як він гадав, колоду і виявив, що то був гобіт, котрий скрутився калачиком і міцно спав. Довелося добряче його потермосити, щоб розбудити, а коли він прокинувся, це було йому зовсім не до вподоби.

— Мені снився такий приємний сон, — пробурчав він, — про те, ніби я саме смачно обідав.

— Ой лишенько! Він здурів, як Бомбур, — залементували ґноми. — Не розповідай нам про сни. Від снів про обіди не буває нічого доброго, і нам вони не сняться.

— Сни про їжу — це найкраще, що може для мене бути в цьому пропащому місці, — промимрив Більбо, вмощуючись біля ґномів і збираючись знову заснути і додивитися свій сон.

Але вогні й тоді з’явились у лісі не востаннє. Згодом, пізно вночі, Кілі — тепер він стояв на чатах — розбудив їх усіх знову, гукаючи:

— Неподалік аж палахкоче — певно, враз засвітилися сотні смолоскипів і чимало багать, ніби якимись чарами. І послухайте, як там співають і грають на арфах!

Трохи полежавши і послухавши, вони відчули, що не можуть боротися з бажанням підійти ближче і ще раз спробувати попросити допомоги. Вони знову зірвалися з місця, але наслідки цього разу були фатальними. Бенкет тепер був іще бучніший і розкішніший, аніж раніше, а на чолі довгої низки бенкетарів сидів золотоволосий Лісовий король у короні з листя — достоту король із Бомбурового сну. Ельфи передавали один одному чаші — по колу та понад багаттями, деякі грали на арфах, і багато хто співав. їхнє блискуче волосся було рясно заквітчане, на комірах і поясах у них мерехтіли смарагди та діаманти, а їхні обличчя, як і пісні, іскрилися веселощами. Голосні, виразні та прекрасні були ті пісні — й Торін виступив на середину кола.

Мертва тиша запала на півслові. Усі вогні згасли. На місці багать заклубочився чорний дим. В очі ґномам сипонуло приском та попелом, і ліс знову сповнився їхнім криком і лементом.

Більбо опам’ятався, коли бігав по колу (як він гадав), безперестанку кличучи:

— Дорі, Норі, Орі, Оїне, Ґлоїне, Філі, Кілі, Бомбуре, Біфуре, Бофу-ре, Дваліне, Баліне, Торіне Дубощите!

Тим часом ґноми, котрих він не міг ні побачити, ні намацати, так само бігали круг нього (раз у раз вигукуючи: «Більбо!»). Але крики його супутників усе віддалялись і слабшали, а відтак — хоча згодом йому здалося, що вони перетворилися на віддалене волання про допомогу, — всі голоси врешті стихли, й він залишився сам у цілковитій тиші й темряві.

То був один із найзлощасніших моментів у його житті. Але невдовзі він збагнув, що спроби бодай щось зробити до того, як настане день і хоч трохи розвидніється, ні до чого доброго не доведуть, а отже, не варто втомлювати себе блуканнями без жодної надії на сніданок, який би відновив сили. Тож він сів долі, притулившись спиною до дерева, і — не востаннє — поринув у спогади про свою далеку-далеку гобітську нору з її чудовими коморами. Він саме заглибився в думки про копчену свинячу грудинку, про яйця, грінки та масло, коли відчув, що до нього щось доторкається. До його лівої руки притислося щось схоже на міцну липку струну, а коли він спробував поворухнутися, то виявив, що його ноги обплутані такою самою струною, тож ледве він підвівся, як перечепився й упав.

Тоді, з’явившись із-за його спини, на нього навалився величезний павук, — ось хто ретельно зв’язував його павутиною, доки він дрімав. Більбо бачив самі лише очі цієї потвори і відчував дотик її волохатих лап, коли вона силкувалась обплутати його своїми огидними нитками. Йому пощастило, що він вчасно прийшов до тями. Ще трохи — й він узагалі не зміг би поворухнутись. А так — почав відчайдушно відбиватися. Він молотив павука кулаками — бо тварюка спробувала впорснути йому отруту, щоб його втихомирити (як роблять із мухами звичайні павуки), — аж тут згадав про свій кинджал і видобув його з піхов. Павук ураз відскочив назад, і Більбо встиг перерізати павутину в себе на ногах. Тепер була його черга нападати. Павук, очевидно, не звик до комах, що носять при боці таке жало, — інакше б він чимскоріш утік. Але не встиг він кинутися навтьоки, як Більбо напав на нього і вгородив кинджал просто йому межи очі. Павук ураз шалено застрибав і засмикався, сіпаючи лапами в жахливих конвульсіях, — але Більбо добив його другим ударом, а тоді повалився на землю і надовго знепритомнів.

Коли він очуняв, його оточував тьмяно-сірий присмерк, який зазвичай був у лісі вдень. Поруч лежав мертвий павук, а лезо його кинджала було в чорних плямах. Якимось чином власноручне вбивство велетенського павука — в темряві, без допомоги чарівника, ґномів чи будь-кого ще — дуже змінило пана Торбина. Витерши кинджал об траву і сховавши його назад до піхов, він відчув себе іншим — набагато грізнішим і відважнішим, попри порожнечу в шлунку.

— Я дам тобі ім’я, — промовив він, звертаючись до кинджала. — Зватиму тебе Жало.

Потому він подався на розвідку. Ліс був похмурим і німотним. Але, вочевидь, передусім Більбо мав пошукати своїх друзів, котрі, ймовірно, були десь неподалік — якщо їх не захопили в полон ельфи (або хтось гірший). Більбо відчував, що кричати небезпечно, тож довгенько простояв, ламаючи голову, в якому напрямку пролягає стежка й у який бік йому треба йти спершу, щоб розшукати ґномів.

— О, чому ми не послухали порад Беорна та Ґандальфа! — бідкався він. — У яку ж халепу ми вскочили! Ми! Аби ж то ми: бути зовсім самому так жахливо...

Урешті-решт він якось здогадався, звідки вночі долинали крики про допомогу, — і через чисте везіння (він-бо народився везунчиком) здогадався більш-менш правильно, як ви самі побачите. Набравшись рішучості, він якомога спритніше покрався вперед. Як я вже казав вам, гобіти скрадаються спритно і безшумно, особливо в лісі, — до того ж Більбо надів перстень. Ось чому павуки ані не бачили його, ані не чули.

Він крадькома пробирався в обраному напрямку, аж поки помітив попереду латку густої чорної тіні — ніби згусток опівночі, яка ніколи не проясніє. Наблизившись, він побачив, що то були павутини, напнуті одна поверх одної. А ще він раптом побачив павуків, які сиділи в гіллі над його головою, і — байдуже, з перснем чи без — затремтів, боячись, аби вони його не викрили. Стоячи за деревом, він якийсь час стежив за ними і раптом, серед лісової тиші та спокою, розчув, що ці бридкі потвори розмовляють поміж собою. їхні голоси нагадували тоненьке рипіння та шипіння, але багато слів він зрозумів. Вони говорили про ґномів!

— Завзята була сутичка, але воно того варте, — сказав один. — Ну й груба ж у них шкура, аж противно, апе б’юсь об заклад, що всередині вони соковиті.