• 3) бос не довіряє людям (ця позиція може бути як життєвим принципом, так і наслідком того, що підлеглі були нав'язані йому);
• 4) менеджер боїться ризикувати (що поробиш, він перестрахувальник по життю або надто наляканий можливим гнівом з корпоративного Олімпу у разі провалу);
• 5) у нього відсутня можливість вибіркового контролю за виконанням завдання (наприклад, він погано розбирається в технології, тому підлеглим досить вжити всього кілька заумних термінів, щоб у шефа відпало будь-яке бажання заглиблюватися в деталі).
За великим рахунком, причина лише одна, а всі інші — пояснення до неї (особливо з огляду на системо-утворююче значення делегування для організаційної структури й культури).
До п'яти наведених причин додаються ще шість, через які підлеглі не хочуть брати на себе повноваження:
• 1) безініціативність як риса характеру;
• 2) страх перед критикою;
• 3) брак необхідних ресурсів та інформації;
• 4) перевантаженість робочими завданнями;
• 5) непевність у власних повноваженнях;
• 6) відсутність додаткових стимулів
Все начебто правильно, але, незважаючи на це, виникає відчуття невідповідності сьогоднішній практиці. Це відчуття посилиться, якщо Ви довідаєтеся, що цей "список Ньюмена" з перерахованих одинадцяти (5+6) причин, який кочує з підручника в підручник, складено більше п'ятдесяти (!) років тому (Newman, 1956). Реєстр потребує серйозної ревізії хоча б тому, що в ньому не знайшлося місця для мотивації персоналу, замість цього фігурує реліктове "стимулювання".
Класична схема делегування - зверху донизу за наказом — давно не працює. Акцент у процесі делегування влади змістився з керівників на підлеглих, так що тепер можна говорити не стільки про делегування повноважень, скільки про їх прийняття. Цей не менш хрестоматійний аспект, розроблений ще в рамках адміністративної школи управління (початок XX ст.), чомусь часто упускається з виду.
Сьогодні головна функція керівника полягає не в розподілі завдань, повноважень і відповідальності, а в створенні корпоративної культури, в якій ініціатива делегування буде виходити від підлеглих.
Головні мотиватори — не дах над головою, регулярне харчування й довічна зайнятість, а гроші й кар'єра, що у даному контексті є еквівалентом влади. Причому можливості кар'єрного росту важливіші за матеріальні стимули. І ось чому. Перед нижчим менеджером можна поставити нові завдання, наділити відповідними повноваженнями й пообіцяти грошовий бонус за успішне виконання. Однак якщо позитивна оцінка результатів зведеться винятково до матеріальної винагороди, а не буде закономірно "конвертуватися" у можливості просування по службі, ефективність делегування виявиться істотно обмеженою. Низька стеля службового росту рано чи пізно відкине талановитого й ініціативного підлеглого на більш примітивні щаблі ієрархії потреб або змусить його шукати можливості розвитку на новому місці роботи.
Якщо йдеться про кар'єру як еквівалент влади, йдеться не про примітивний кар'єризм, а про власну стратегію особистісного й професійного розвитку людини, адже повноцінна кар'єра - це збалансоване співвідношення, взаємодія внутрішнього розвитку людини та її зовнішнього руху в освоєнні соціального простору.
Недооцінка кар'єрних можливостей як одного із визначальних факторів є істотною прогалиною в теорії делегування, яка є занадто раціональною. Урахування індивідуальних кар'єрних стратегій підлеглих, їх взаємопов'язаність з принципами організаційної культури - одне із важливих джерел корпоративної синергії.
Делегування це насамперед надання співробітникам можливостей для того, щоб кожному "зробити себе самого" (self made man - англ.), перетворити виконавців у творців.
Влада й повноваження
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Офісний менеджмент» автора Скібіцька Л.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Беріть на себе відповідальність за всі рішення, які підлеглі прийняли у відповідності з даними їм повноваженнями“ на сторінці 3. Приємного читання.
