Однією з головних ілюзій нашої бізнес-ре-альності є змішування понять "влада" й "повноваження". Слово "влада", як відомо, споріднене дієслову "володіти", що пов'язує це поняття з власністю. У той час як, наприклад, в англійській мові влада ("power") — це фізична, або внутрішня, можливість що-небудь зробити або почати. Якщо Ваш бос каже "Це залежить від мене", - він часто не розуміє, що це значить не більш ніж "я можу наказати (змусити, делегувати права) виконати те чи інше завдання". Але наказ, примус і навіть делегування прав ще не означають гарантії виконання з прогнозованими результатами.
Звідси певна самодостатність керівництва, його усунення від вирішення реальних проблем, спроба перекласти на підлеглих всю повноту відповідальності за результат, — словом, вся привабливість директивного керування незалежно від того, демократом чи автократом керівник за своєю суттю. Наші начальники завжди прагнуть приміряти на себе роль не керівника, а стороннього спостерігача, судді або оцінювача.
Слова одного з "пророків" менеджменту Мері П. Фоллет про те, що сутність керування полягає в умінні домогтися виконання роботи іншими, у нас розуміють не як створення атмосфери довіри між керівництвом і підлеглими, співучасть й адекватну відповідальність за результат, а як спробу досягнення статусу недоторканності.
"Хто може — робить, хто не може робити — вчить, хто не може вчити управляє", — ось, мабуть, найпоширеніший принцип делегування, характерний для вітчизняних компаній і організацій.
До чого це призводить? Відомий принцип Пітера: в ієрархії кожний службовець прагне досягти свого рівня некомпетентності, а вся корисна робота виконується тими, хто ще не лося г цього рівня. Точніше не скажеш. Можна тільки додати: якщо цей принцип стає системою, рівень некомпетентності має тенденцію опускатися все нижче й нижче по вертикалі влади, аж до того моменту, коли будь-яке переміщення на одну сходинку нагору означатиме досягнення рівня некомпетентності менеджера.
В нас делегують відповідальність, а не права чи владу. Особливості національної кар'єри визначаються клановою (родинною або ментальною й матеріальною) залежністю, призначення відбуваються або суворо за планом, або є примхою Фортуни. Стратегії кар'єрного росту підлеглих ставляться в пряму залежність від кар'єри шефа. Його ціль влада: ресурси й безвідповідальність.
Найдивніше у цьому навіть не те, що багато хто вважає таку стратегію кар'єри (делегування) єдино можливою, а те, що багато організацій умудряються досягати непоганих результатів навіть за такої середньовічної системи керування "холопами".
Пояснення тут два. Перше — відсутність нормального конкурентного середовища, друге, більш значиме, — люди, фахівці й менеджери низової та середньої ланки, які практично не мають повноважень, але мають владу (зрозуміло, не в тому розумінні, як її розуміють начальники) над технологією та обставинами, вміють само-організуватися в команди й домагатися результату всупереч некваліфікованому менеджменту. Багато з них діють за відомим принципом: легше одержати прощення, ніж дозвіл.
та Empowerment
Ці слова перекладаються у нас практично однаково: "делегування повноважень", рідше — "наділення владою", що, з огляду на викладене вище, те саме. Змішання принципово різних, хоча й споріднених, понять - наслідок недорозвиненості не стільки вітчизняної школи наукового перекладу, скільки теорії й практики менеджменту, так само як і згаданих "національних особливостей" управління.
"Delegation" - - поняття більше вузьке. Воно означає передачу деяких повноважень на нижчий рівень. "Empowerment" (з англ. — "підсилення") — не стільки передача повноважень, скільки надання можливості діяти за власною ініціативою, її розкріпачення. В першому випадку ми маємо справу з досить жорстко регламентованим інструментом керування, що дозволяє вирішувати тактичні завдання, в другому — зі стратегією розвитку компанії, де влада трактується не як формальні права, а як творчий потенціал.
У нашому контексті має сенс сприймати delegation й empowerment як етапи організаційної трансформації — від делегування повноважень до надання свободи творчості.
Налагодження механізму делегування цілком закономірно приводить до підвищення ефективності структури, якісно нового розуміння ролі підлеглих у керуванні. Відповідно, на зовсім інших, відмінних від бюрократичних, принципах відбувається реструктуризація персоналу.
Настає вирішальний етап для топ-менеджменту компанії, рівень росту якої відтепер залежить від того, наскільки керівництво готове до індоктринації в корпоративну культуру принципів empowerment. Інакше кажучи, наскільки топ-менеджмент наважиться привести повноваження підлеглих у відповідність з їх реальною владою (потенційними можливостями), поставити кар'єрний ріст і участь у прибутку в залежність винятково від внеску в досягнення результатів.
І останній момент, який, на жаль, мало враховується топ-менеджерами: "Варто пам'ятати, що керівник, який не може навчитися делегувати повноваження, ставить межу для власної кар'єри". Цей пасаж із хрестоматійного джерела (М. X. Мескон, 1999) прирівнюється до прописних істин, що містяться в ньому, щодо делегування.
Практично повна відсутність серйозних досліджень і досить поверхнева адаптація принципів і методів делегування до вітчизняних умов менеджменту й бізнесу призвели до того, що сьогодні ця тема є, за великим рахунком, загальною для вузівських підручників з „Основ менеджменту". Джерела ті ж: Мескон, Пітере, Уотермсн, "передовий японський досвід" (групи якості, система "камбан"), двадцятилітньої давності "історії успіху" закордонних компаній.
Вітчизняні сучасні корпоративні структури набагато ближчі за формою й суттю до закордонних зразків переломних для західного менеджменту 70-80-х pp. XX ст., ніж до сучасних віртуальних і мережних гігантів. Теорія й практика децентралізації саме цього періоду повинна стати відправною точкою в створенні базису делегування для вітчизняної практики менеджменту. Без такого базису неможливі осмислення й адаптація жодних новітніх концепцій.
Делегувати чи не делегувати повноваження? Це питання часто є риторичним. У вітчизняних джерелах після "ліричних відступів" про переваги демократичного стилю управління, як правило, дається позитивна відповідь.
Серед практиків менеджменту про таку єдність можна тільки мріяти, оскільки занадто багато "господарників" звикли все тримати під контролем. Тому досить проста теза про те, що без делегування повноважень організації не існує, на рівні практики сприймається важко. Тотальний контроль й абсолютна влада - така ж ілюзія, як "п'ята система" Р. Лайкерта або теза Т. Пітерса про те, що незабаром менеджери середньої ланки "вимруть", як динозаври (Peters, 1992).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Офісний менеджмент» автора Скібіцька Л.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Влада й повноваження“ на сторінці 1. Приємного читання.
