Розділ 9 ДЕДУКТИВНІ УМОВИВОДИ

Тут більший засновок перелічує усі можливі предикати. У меншому засновку йдеться про належність суб'єкту тільки одного з названих предикатів ("Підпис виконаний самим В."). На цій підставі у висновку заперечується належність суб'єкту всіх інших предикатів ("Підпис на розписці не міг бути виконаний ні С, ні К.).

2. Модус заперечно-ствердний — це такий розподільно-категоричний силогізм, у якому в меншому засновку заперечується належність суб'єкту перелічених у більшому засновку предикатів, крім одного, а у висновку стверджується належність суб'єкту цього предиката. Формула заперечно-ствердного модусу:

Логічною основою висновків розподільно-категоричного силогізму є така аксіома: якщо думки перебувають у розподільному (альтернативному) відношенні, то, стверджуючи одну думку, ми заперечуємо другу, і, навпаки, заперечуючи одну, стверджуємо другу.

Для того, щоб висновок у розподільно-категоричному силогізмі був достовірним, необхідно дотримуватися такого правила:

1. У більшому засновку мають бути перелічені всі можливі предикати, всі випадки, всі факти.

2. Члени розподілу (предикати) мають виключати один одного, тобто засновок має бути судженням строго розподіленим.

Дотримання першого правила мас винятково важливе значення, коли в більшому засновку перелічені всі можливі предикати і ми доходимо висновку про те, що S є Р, шляхом заперечення у меншому засновку всіх, указаних у більшому засновку предикатів (Р2, Р3 і Рn), крім одного (Р1, то висновок буде достовірним.

Але якщо більший засновок не вичерпує усіх можливих предикатів, коли їх названо в засновку, наприклад, три, а насправді існує п'ять, то висновок про те, що S є Р1, на основі того, що S не є ні Р2 ні Р3, не є достовірним, оскільки може виявитися, що S є Р5.

Правило про те, що в більшому засновку розподільно-категоричного силогізму мають бути перелічені всі можливі предикати, має настільки важливе значення для судового дослідження, що воно здобуло закріплення в спеціальному положенні криміналістики про те, що з кожної розслідуваної справи необхідно висувати всі об'єктивно можливі версії.

Під час розслідування кримінальних справ висновок про правильність однієї версії робиться часто на підставі доказовості хибності інших версій. Якщо у справі висунуті всі можливі версії, то достовірність однієї версії унаслідок спростування всіх інших буде обґрунтована. Якщо ж у справі висунуті не всі можливі версії, то висновок про достовірність однієї версії унаслідок спростування тільки висунутих версій буде необгрунтованим, оскільки правильною може виявитися саме версія не висунута.

Порушення другого правила найчастіше буває у тих випадках, коли як більший засновок береться єднально-розподільне судження і висновок робиться за формою ствердно-заперечного модусу.

Як уже відомо, єднально-розподільне судження (S є Р , або Р2 , або Р3) характеризується тим, що його предикати можуть належати суб'єкту одночасно. Тому від ствердження належності одного з перелічених предикатів не можна прийти до заперечення належності суб'єкту решти предикатів. Інакше кажучи, якщо більший засновок розподільно-категоричного силогізму е судженням єднально-розподільним, то робити умовиводи можна тільки за формою заперечно-ствердного модусу і не можна робити висновки за ствердно-заперечним модусом. У противному разі ми будемо припускатися логічних помилок. Наприклад:

Здобутий висновок не можна визнати істинним, оскільки могло б бути, що Петренко не тільки організатор, а й виконавець вчиненого злочину

Розподільно-категоричний силогізм широко використовується в судовій практиці. Необхідно тільки мати на увазі, що різноманітні його модуси застосовуються для доказовості різноманітного характеру положень.

У процесі пізнання і практики перед нами виникають різноманітні завдання. В одному випадку необхідно здобути знання про те, що "Цс S є Р" ("Цей злочин вчинив Петренко"), а в другому — довести судження про тe, що "Це S не є ні

Р2, ні Р3" ("Під час вчинення злочину Петренко не був ні в себе вдома, ні у свого знайомого Іваненка").

Заперечно-ствeрдний модус є логічним засобом доказовості положень типу: "Це S є Р1 ". За допомогою ствердно-заперечного модусу доводяться положення типу: "Це S не є

ні Р2, ні Р3".

До заперечно-ствердного модусу ми вдаємося в тих випадках, коли маємо знання загального положення про тe, що "S є або Р1 або Р2, або Р3", і в процесі пізнання наявна можливість достовірно встановити, що всі перелічені предикати, крім одного, суб'єкту не належать.

У заперечно-ствердному модусі належність суб'єкту (в) певного предиката (Р) встановлюється не безпосередньо, а суто логічно, через виключення належності суб'єкту всіх предикатів, крім одного. Звичайно, якби ми володіли достатньою кількістю наукових фактів, із котрих безпосередньо б випливав висновок про тс, що "Це S є Р то не було б необхідності проводити спеціальне дослідження і доводити, що "Це S не є Р2" ("S не є Р3" і т. д.) і на цій підставі доходити висновку про те, що "Це S є Р.". Цс була б зайва робота, що суперечить принципу економії мислення. Але оскільки часто даних про те, що "Це S є Р." буває недостатньо або їх зовсім немає, то спосіб доказування належності суб'єкту певного предиката через заперечення належності суб'єкту всіх предикатів, крім одного, є цілком виправдуючим себе.