Розділ 5

—  Знаєш що, Карпе, нам би говорити тепер голосно хрещеною мовою, а то, чого доброго, старий хрін сидить де за кущем та ще кулю пошле на привітання...

—  Може б ліпше гукнути козацьким звичаєм?

—  Або заспівати... вже так давно не співали...

І вони обоє заспівали:

Гей, хто в лісі озовися!

Та викрешем огню,

Та закурим люльку,

Не журися.

Їх сильні голоси відбивалися луною по берегах балки й їм самим веселіше стало. Хлопець прокинувся й став розглядатися по боках, мов у сні.

Максим широко разкрив ноздрі й став у воздусі нюхати.

—  В повітрі дим чути... Десь недалеко чортів син сидить...

—  Яке тобі діло до чортового сина? Коли тобі не подобається, так геть до самого біса, а його синові дай спокій! — гукнув на них збоку з-поза скелі якийсь сильний голос.

Козаки поглянули туди. З-поза скелі виходив старезний, сивий дід з рушницею в руці... Він був в одній сорочці, в постолах, оперезаний мотузком. Сорочка на грудях розіп’ята, без шапки. За поясом стирчав довгий ніж.

—  Здоров був, діду! — гукнув Карпо, — не гнівайся, будь ласка, не хотіли тебе образити... От так вихопилося негарне слово, а ти вибач.

—  Хто ви в біса будете?

—  А вже ж що запорожці. Знати птицю по піррю...

—  Чого ви сюди забилися?

—  Овва! ти бо справді сердишся та й у гості не приймаєш. Та, бач, нам скрутна година. Хоч не хоч, а не підемо звідси, хоч палицею бий...

—  По тобі й по звичаю бачу, що ви добрі люди. Я вже давно знаю, що ви в балку мою заїхали. Та коли б ви були не заспівали козацької пісні, то вже б і не жили. Я дуже стережусь непроханих гостей... Ну, тепер, здорові будьте, панове товариство, просимо гостей у хату.

Старий зійшов униз, наблизився й руку їм подав.