Розділ 1

—  Невже ж запорожці? — давно не бачив.

—  Здоров був, батьку, чолом тобі б’ємо....

— Здорові будьте, панове товариство — просимо гостей сідати.... А ну, Ганю, вставай, та гостей приймай, — гукав старий за піч, де спала невістка....

— А хіба ж я сплю? — озивається від печі Ганя. — Хіба ж не я двері відчинила?

— Ну, гаразд, гостей нагодувати слід....

— Не пізнаєш мене, батьку? — питає м’яким голосом Карпо.

Старий став ще пильніше приглядатися до Карпа.

— Мої старечі очі вже не добачають. — Мабуть, уже давно тебе не бачив, коли й по голосу не пізнаю.... Хто ти будеш?

— Твій хрещеник Карпо....

— Кожухів син? — скрикнув старий. — Моя дитино люба! — Дай тебе обійму. — Боже, таке мале було, на руках носив, а тепер козак, мов дуб.... Добре, що ти приїхав, а то й не застав би. Мені вмирати пора.... Ти звідкіля?

— З Запорожжя, прямісінько з Січи.... Приїхав тебе провідати, батьковій могилі вклонитися та з паном розплатитися, коли ще живий вражий син.

— Тихше! Враг його не взяв, здоровий та товстий, мов кабан.... Та коли вас лише двоє, то про розплату й не думай, а гляди, щоб перед зорею й духу вашого не було. Тікай звідсіля та подалі. Тут запорожців на палі садовлять, коли вистежать та піймають....

— Втечемо, як буде треба....

— Та про те опісля — ви голодні, та й відпочити треба.

— Ну, Ганю, чому ти, наче б нічого?

Ганя накрила стіл, поставила пляшку з горілкою, миску з варениками, хліб, кашу....

— Не великі у нас достатки, — говорив Верета, лізучи на свою лежанку, — та чім хата багата... На ліпше не спроможемося, хіба на пісну страву. Усю нашу працю пан забирає.