Розділ 1

В сій хвилі виїхали на край ліса. Здалека чути було гавкання собак. Тут либонь і село буде. За тим голосом поїхали навпростець. Світла ніде не було видно.

Невдовзі забовваніли в темряві верби й козаки в’їхали в сільську вулицю.

Собаки загавкали ще дужче.

—  Господь знає, як за того Верету розпитати? — говорив Карпові Максим, побратим його, розглядаючись у темряві.

Воно б так накрайте було, як би ми сюди в’їхали непомітно, щоб ані жива душа про нас не дізналася.

Вони стали серед вулиці, не знаючи, куди їхати.

Хтось попід тином ішов. Коні захропли й подались у бік. Карпо нахилився з коня:

— Ти чоловік, чи хто?

— Та вже ж не скотина! — озивається той незнайомий, — не бачиш?

— Коли б бачив, то й не питав би — скажи, будь ласка, де тут живе старий Прокіп Верета?

— А що тобі до нього треба?

— Вибачай, добрий чоловіче, то я йому самому скажу, а ти тільки проведи....

—  Недалеко й проводити, ми біля його воріт стоїмо. З тим словом він одчинив ворота і впустив туди козаків.

Зачинив знов ворота, а тоді провів козаків поза хату, де стояла стайня.

—  Ось тут проведіть ваших коней, а самих у хату просимо. — Козаки позлізали з коней, підпустили попруги від сідла й повели навпомацки в стайню та поприпинали до жолоба.

—  Ви коней розсідлайте — до рана може вам тут бути безпечно — я зараз коням сіна підкину.

Як з тим упорались, повів козаків у хату й застукав легко в віконце. В хаті заворушились, заговорили якісь голоси; скрипнув засув, відчинились двері, й козаки ввійшли туди.

—  А се хто? — питав якийсь старечий голос, бо зараз закахикав.

—  То я тату, — гостей Бог прислав, діло до тебе є.

Заблисли іскри від кресива, роздули вогонь, і заблимав каганець. За той час Веретенко прислонював свитою віконце. До козаків приступив старий, сивий чоловік з каганцем і став до їх пильно придивлятися.