Пригоди Олівера Твіста

Лікар сів у карету і замислився над своїм учинком. Що б він сам зробив, якби зустрів у будинку злодіїв? Йому ж не можна було б звернутися у поліцію, бо довелось б зізнатися, що він затер справу Олівера. Він діяв зопалу, не думаючи про наслідки, що могло б зашкодити і йому, і хлопчикові.

Через деякий час карета під’їхала до білого будиночка, який стояв порожній, а у вікні висіло оголошення: «Здається в оренду». Сусіди сказали, що містер Браунлоу, його приятель і економка виїхали до Вест-Індії.

Олівер і лікар були розчаровані невдачею. Хворіючи, хлопчик часто мріяв про зустріч із своїми друзями, тішився що зможе розповісти, як часто згадував їх. А лікареві зайвий раз хотілося впевнитись, що Олівер говорив правду про свої пригоди.

Настало літо, і всі виїхали в село. «Для Олівера, що доти знав тільки тисняву й гамір брудного міста, почалося нове життя». Неподалік будиночку, де вони оселилися, був скромний сільський цвинтар. Хлопчик часто сидів там біля якоїсь занедбаної могили, думав про матір і нишком плакав.

«Дні спливали спокійно і безжурно, ночі не приносили ні страху, ні турбот…» Щоранку Олівер ходив до старенького дідуся, який допомагав хлопцеві вдосконалюватися у читанні й письмі. Після уроків він ходив гуляти з місіс Мейлі й Розою. «З якою насолодою Олівер прислухався до їхніх Голосів, як радів, коли вони зупинялися помилуватися квіткою».

Рано-вранці Олівер вибігав у поле, наривав оберемок квітів, складав чудові букети, щоб прикрасити ними стіл до снідання. Вдень допомагав місіс Мейлі, працював у садку, виконував різні дрібні доручення. Жінки всім серцем прихилилися до Олівера і пишалися ним.

у якому щастя Олівера та його друзів несподівано затьмарюється

Олівер давно видужав і зміцнів, але залишався так само ніжним і турботливим, як тоді, коли біль і страждання знесилювали його.

Одного вечора їхня прогулянка затяглася. Роза була у веселому настрої, і вони не помітили, як зайшли досить далеко. Вона стомилася і додому поверталися повільною ходою. Вдома дівчина намагалася бути такою, як завжди, але чомусь дуже мерзла. Через деякий час щоки її спалахнули жаром, а потім стали мармурово-білими; лагідні блакитні очі потьмарила нестяма. І хоча Роза намагалася бути спокійною, місіс Мейлі бачила, що вона дуже хвора, а тому послала по лікаря і написала листа містерові Гаррі Мейлі, хоча поки що не відіслала його.

Олівер сам відвіз листа до лікаря на поштову станцію. Повертаючись додому, він у дворі станції налетів на високого чоловіка у плащі, який приголомшено подивився на хлопчика великими чорними очима і пробурмотів: «Нечиста сила! Хто б міг подумати? Згинь, маро! Він і з могили вилізе, щоб стати мені на дорозі!»

Вигукуючи й далі безладні слова, він ступив до Олівера і раптом упав на землю і з піною на губах забився у корчах. Хлопчик вирішив, що це божевільний, і помчав додому. Повертаючись додому, він перейнявся іншими турботами і забув усе, що стосувалося його власної особи.

«Стан Рози Мейлі погіршувався, і ввечері вона почала марити». Місцевий лікар не відходив від ліжка хворої, але нічим не міг зарадити. Роза помирала.

Олівер ревно молився, благаючи небо зберегти життя милій добрій дівчині, що вже стояла на краю могили. Селяни підходили до хвіртки, щоб дізнатися про стан хворої.

Пізно ввечері приїхав лікар Лосберн і підтвердив невтішний діагноз сільського лікаря. «Роза поринула в глибокий сон, прокинувшись від якого, вона або одужає й повернеться до життя, або скаже їм останнє «прощавай»». І лише в обід наступного дня містер Лосберн повідомив, що Роза житиме на радість усім ще довгі літа.

подає деякі попередні відомості про одного молодого джентльмена, що вперше з’являється на сцені й оповідає про нову Оліверову пригоду

Олівер був сам не свій від щастя, коли почув радісну звістку. Він побіг у поле, набрав оберемок квітів, щоб прикрасити букетами кімнату хворої. По дорозі додому його наздогнала карета, в якій Олівер побачив містера Джайлза і незнайомого молодого джентльмена. Карета зупинилася, і дворецький через вікно запитав у хлопчика, як почувається міс Роза. Олівер радісно відповів, що їй набагато краще, небезпека зовсім минула. Незнайомець вискочив із карети, схопив руку Олівера і ще раз перепитав про стан Рози. Це був Гаррі Мейлі, який, незважаючи на різницю в роках, був дуже схожий на матір, місіс Мейлі. Він сподобався Оліверу гарним відкритим обличчям і приємними, невимушеними манерами.

Місіс Мейлі нетерпляче виглядала сина. Зустрівшись, вони обоє не приховували свого хвилювання. Гаррі ласкаво дорікнув матері, що вона не повідомила про хворобу Рози, і зізнався у своєму палкому коханні до дівчини. Мудра жінка відповіла, що Роза для неї як дочка, але Гаррі не може одружитися з нею, адже її ім’я не з її вини, але заплямоване. Злі люди почнуть паплюжити і його, і їхніх дітей. І тоді він може пожаліти, що так зав’язав собі життя, а Роза страждатиме. Та Гаррі палко запевнив матір, що заради щастя всього життя він змусить Розу вислухати його і дати відповідь.

Уранці Олівер пішов у поле не сам. Його супроводжував містер Гаррі. Вони нарвали квітів, разом склали розкішний букет для Рози, який, навіть зів’ялий, дівчина тримала на підвіконні.

Роза ще не виходила, вечірніх прогулянок не було, і Олівер засів за книжки. Одного вечора він сидів із книжкою біля вікна і задрімав. Раптом йому почувся голос Фейгіна. Хлопчик скочив, глянув у вікно і побачив страшне обличчя старого злодюги, «а поряд, пополотнілий від люті чи жаху…стояв той самий чоловік, з яким Олівер зіткнувся біля пошти».

«Це тривало одну мить, коротку і страшну, мов спалах блискавки. А потім обидва зникли». Олівер голосно закричав і почав голосно кликати на допомогу.