Розділ «ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!»

І він руки сумно опустив по собі.

— Що ж сталося такого? — тривожно питалася Мотря.

— Що? Стривайте, зараз вам скажу.

Він випив чарку за здоровля хазяйки, обтер уста і розказував дальше:

— Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже і посол від царя прибігає: посилай йому чотири тисячі кінниці на допомогу полковникам київському й білоцерківському, котрих раніше виряджено в Польщу для руйновання тих панів, що з королем Станіславом тримають. Помилуйте, чотири тисячі кінниці! Цар гетьмана вождом над кінницею настановляє, а чотири тисячі кінниці від нього бере. І будь тут мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити. Перше мати розважала його, тепер ігумені Магдалини вже в живих нема, і гетьманові в нікого розради шукать. Мотря довгими віями свої зіниці прикрила.

— Післав? — спитався Чуйкевич.

— Викручувався як міг. Казав: скорше булаву покладу, як таких сил позбавлю Україну. Хто захистить її, таж мене народ проклене! А посли один за другим прибігали: «Посилай і посилай».

Сотник замовк. Його обличчя, як ремінь, стало м'якнути і морщитися, робилося подібне до шкури. Чоло пооралося, сердився козак.

— Бог його побив би! — вихопилося з уст. — Ая! Поб'є! — сам собі доповів, усміхаючися гірко. — Коли йому швед не дасть ради, то ніхто йому нічого не зробить, проковтне нас з чобітьми.

Мотря припрошувала гостя до страви.

— Мені вже, ваша милосте, і страва не смакує, і чарка не веселить душі. Забути не можу, як тії полки з Києва відходили. Дві тисячі гадячан, що попереду в київській фортеці стояли. Не один до того Києва приріс: побратався, покумався, дівчину собі знайшов. А тепер кидай усе, що серцю твому любе, і спіши в тую Польщу, не знати за що й за яке. Хочуть пани Станіслава, хай їм буде Станіслав. Що гадячанам мішатися до панських порахунків. Так розум каже, а цар приказує друге. Дві тисячі гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодиків, що тільки свою військову службу починали. Деяким ще й вуса не засівалися, — молодики! Тих найгірше жаль. Ще вони й не викохалися, ще матері не натішилися ними, а вже — іди! Знаєте, старий я козак, всячину бачив, а того забути не можу… Ніби молодий ліс рубають… Ранок був. Літній, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями ніби хмари чорні перевалюються, відділ за відділом іде, невесело, нерадо. Що нерадо! Одного погідного обличчя я не бачив, одного ясного ока, всі, як той проклін. Навіть коні голови поспускали. Не порскають, лиш оглядаються позад себе і жалібно іржать. Звірина теж щось розуміє.

— Не всяка, — перебив Чуйкевич, — але коні, то так.

— Кінь — товариш козацький, він усе розуміє. Я ще донині те іржання жалібне чую… Пішли… За гадячанами тисяча молодиків, ніби буря цвіт із наших садів обірвала і на чужі дороги несла. Проводжав їх весь Київ. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах. Хоронили ми нашу надію. Пішли… Гетьман довго дивився за ними. Я недалеко від нього стояв, бачив його і вдруге таким бачити не хочу. Жаль його ломив. Робив чого робити не хотів, а мусів.

— Дуже наш гетьман подався? — спитав Чуйкевич.

— Не знаю, що вам відповісти. На око — такий, як був тому рік-два, може, й більше, але хто його частіше видає, каже, що змарнів і по ночах не спить, нервується. Важкі переживає часи. Яка відповідальність! Подумайте! Кождий з нас відповідає за себе, а він за всіх. Нелегко такий тягар на своїй совісті нести. Я козак, в політиці не розбираюся, та не хотів би я тепер у його шкурі сидіти.

— Чому ж то так? — питався Чуйкевич.

— Чому? — і сотник потер рукою чоло. — Питаєте? Ніби не знаєте самі? — Він оглянувся кругом, чи не слухає хто, а тоді присунувся ближче до Чуйкевича і шепотом почав: — Швед наближається до нас, кажуть, на Україну іде, хоче нас від Москви відірвати. Погадайте, який преважний мент. І що тут гетьманові робити, тримати з царем чи приставати до шведа?

— А на вашу гадку, що корисніше? — спитала сотника Мотря.

Сотник глянув на неї уважно і без вагання відповів:

— До шведа!