TextBook — А про батька мого не чув? — спитала нараз Мотря. Чуйкевича ніби хтось у болючу рану вразив… Як їй це сказати?…
Відразу, так, як воно є, не затаюючи нічого… Ні, ні! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш біль їй завдавати!
— Про батька мого не чув, питаю тебе?
— Нічого доброго не чув, Мотре.
— Доброго я й не жду. Знаю, що хто цареві в руки попав, тому вже добра не буде, кажи.
Приказувала; спокійна, рішуча, горда, як королева…
«Пощади її, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гірка, але здорова. Кажи!»
— Є така вість, що царський суд признав Василя Леонтійовича винуватим.
— Його, Іскру й усіх, крім Осипова.
— Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будучиною. Бач, яка справедливість царська!
— Це треба їм було знати вперед.
— Тепер запізно.
Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей. від котрого ясно ставало в хаті?
Припав до неї, потішав.
— Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить.
— Бог простить, а Україна?
Цілував її руки.
— А якою ж то карою покарають його? Може, вже й покарали?
— Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтійович пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не прибув.
— До Білої Церкви його привезуть? До гетьмана? Гетьманові цар карати велить?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Не вбивай» автора Лепкий Богдан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „В БАТУРИНІ“ на сторінці 6. Приємного читання.