Розділ «НА УКРАЇНІ ГУЛО»

— З перевтоми. А спочивати нема як. Чекає нас велика робота і відповідальна.

— Роботи я не боюся.

— Тільки відповідальності — правда? А що ж я тоді маю казати?

— Дивуюся, як ваша ясновельможність не вгнуться під отсим тягарем.

— Хтось його двигати мусить… Двигни цей камінь, двигни! — тямиш, що казав тоді степовий дід? Дванадцята виб'є година, він на лаву покладе свого сина, за державу, за Петрову державу. А ми?… Настрашився ти дванадцятої години.

Орлик сумно всміхнувся.

— Не скриваю, милосте ваша, страшно мені. Тут Петро, а там криваві тіні предків.

— Кого ж ти більше боїшся? Живих чи мертвих?

— Живі страшні для тіла, а вмерлі для духу, — відповів Орлик.

— Так воно, так. Боюся, щоб мій дух колись не тривожив людей.

Орлик не знав, що на се відповісти. Перед ним віч-до-віч стояли живий Петро і вмерлий Мазепа… Вибирай! Свічка догорювала й зачинала коптіти.

— Віднеси її до моєї спальні, там згасиш і принесеш другу — біля ліжка на столику стоїть. Не можу стерпіти смороду догоряючої свічки… бачив я раз у Москві, як догорював чоловік.

Орлик виконав приказ. За хвилину вертав зі спальні з новою свічкою у срібному ліхтарі. Поставив її на стіл і став, як звичайно, коли гетьманові звіти здавав.

— Що нового? — спитав Мазепа, ніби забуваючи про лист.

— На Дону неспокійно.

— Як 1705 року, в Астрахані, коли там убито Ржевського і заведено козацький устрій.

— Мабуть, чи не гірше. До Булавіна багато вже станиць пристало над Північним Донцем, понад Хопром і Медведівкою. Навіть у Тамбівській губернії бунтуються селяни, мордують панів і заводять козацький устрій.

— То недобре, — сказав гетьман, стягнувши густі брови.

— Чому, милосте ваша?

— Бо не в пору. Заскоро вибухають ті бунти. Ще не час.