Розділ «VI»

— Авжеж ходiм, а то ще й в печери опiзнимось.

Баби знялися з мiсця й швиденько почимчикували з цвинтаря.

Ввечерi баби вернулись з Лаври за Мелашкою, а Мелашка не приходила. Палажцi треба було йти знову у Лавру на дiяння, щоб їсти паску у лаврi, а Мелашка неначе скрiзь землю пiшла. Баби пiшли в Лавру, дiждались свяченого, розговiлись, знов вернулись на Подiл, а Мелашка все-таки не приходила. Вони замету- шились i забiдкались, кинулись шукати Мелашку по монастирях, скрiзь питали в прочан i нiчого не допитались. Просидiли ще день-другий у Києвi та й пiшли в Семигори.

Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про Мелашку, пiшла собi додому та й сiла. Але по селi пiшла чутка, що Мелашка десь одбилась од своїх i не вернулась в Семигори. Та чутка дiйшла до Кайдашiв: її принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог, вiдома на все село брехуха.

Христос воскрес! З святками будьте здоровi! — сказала Параска, переступаючи через Кайдашiв порiг.

— Чи ви пак знаєте, де ваша Мелашка? Це ж наша Палазя розгубила свою череду десь по Києвi. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у Києвi, а з Києва, мабуть, пiшла на заробiтки за границю або на Бассарабiю. Вже правда! Палажцi тiльки б слiпих блиндарiв водити по селах, а не людей до Києва.

— Та це я перечула вже через людей на селi, — сказала Кайдашиха, — а Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, пiд шум чи пiд греблю та й очей не показує.

— Еге! Знаєш ти, чого вона ходить щороку до Києва паску їсти? Та вона цiлу нiч в Братському монастирi обнiмалась та цiлувалась, вже й не знаю, чи з ченцями, чи з чортами. Знає вона там усi входи! Побачиш, коли вона не принесе з Києва другого байстрюка в приполi, бо одного вже має: ще й твою невiстку навчить добру.

Параска розказала Кайдашам всю комедiю з бабою Палажкою в Братському монастирi у велику п'ятницю.

— Ти, Кайдашихо, не пускай з нею бiльше Мелашки до Києва, як ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговляється в Києвi, — говорила баба Параска.

Лаврiн стояв нi живий нi мертвий. В його й руки опали.:

— Ой боже мiй! Що ж тепер нам робити? Де Мелашку шукати? Завела ота стара, бодай її завело в безодню, — говорила Кайдашиха.

— Та пiди в волость та попроси, щоб її погнали в Київ шукать Мелашки. Нехай знає, як поводатарю-вать, — намовляла Параска, — та пiди та побий їй морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєї невiстки… Я б оце показала їй Київ.

— Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, — обiзвався Лаврiн.

— От i через мене! Ще що вигадай! Хiба я гнала її в потилицю до Києва чи що? — говорила Кайдашиха.

— Бо ви її гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цього не подарую, — говорив Лаврiн, блiдий, як смерть. — А оту стару вiдьму я за коси потягну в Київ, нехай менi шукає Мелашку.

— Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду пiдганяй! — намовляла Параска. — Та чого ви сидите? Чом ви не пiдете до неї? Ви думаєте, що вона сама до вас прийде? Пiдiть до неї та розпитайте, та наступiть на неї, та придавiть колiном, то вона й розкажи вам, де дiла Мелашку. Певно, завела десь на спасiння.

— А справдi ти, Параско, добре радиш, — сказала Кайдашиха, — ходiм та присiкаймось до тiєї дурисвiтки, може, вона знає, де Мелашка, та тiльки не хоче признаватись.

— Авжеж, iдiть усi гуртом та насидьте на неї, то вона й признається, де старцiв водила, — намовляла Параска.

Кайдаш, Кайдашиха та Лаврiн пiшли з бабою Параскою до Палажки.