Розділ «II»

— I я так само, — обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.

Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.

— Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, — бубнiв сам до себе Кайдаш.

На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiякої роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи.

В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала їх по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з золотої парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од другої так, що над лобом було видко пружок од кожної стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса.

— Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? — спитала в неї мати. — Тепер же не велике свято. Нащо ти надiваєш всi квiтки та стрiчки?

— Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, — сказала Мотря, але в неї була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для неї найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.

Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску, пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квiтками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся її голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр'я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.

Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з'їжджали два вози з снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдаш з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи їх в спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитрiщали здоровi очi.

— Карпе! Держи-бо цабе! — крикнув батько на сина. — Поминай колесом отой каторжний горбок.

— Цабе, сiрий! Цабе, моругий! — крикнув Карпо i крутнув батогом над рогатими головами.

Але саме в той час вiн глянув униз. Проз їх двiр iшла Мотря в квiтках та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс — все блищало й сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик.

— Держи цабе! — крикнув не своїм голосом старий Кайдаш, побачивши, що вiн нахиляється на один бiк. — Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-бо цабе!

Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батько кинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе, сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Передня вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав'язло в рiвчаку.

— Ой, лиха моя година та нещаслива! — крикнув Кайдаш. — Це ж мене покарала свята недiля. I нащо було сьогоднi їхати по снопи?

Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй i перекинувся.

Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди, що сидiли коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко увесь шпиль, на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почав хреститись.

— Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля, й свята п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! — говорив Кайдаш i трохи не плакав.

— Вас, тату, все карає як не п'ятниця, так недiля, — сказав Карпо насмiшкувато.

— Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божому робити? — бiдкався старий Кайдаш.