Розділ «II»

— Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?

— Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, — задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

— Та покинь отого глиняника! — сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.

Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

— Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, — сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

— Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, — сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

— Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? — спитав Карпо.

— Та вже ж не ти, — сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

— А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

— Не знаю, що б я сказала, — промовила Мотря.

Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

— Вставай, бо зiпхну! — крикнула Мотря.

— Ану пхни, чи подужаєш? — промовив Карпо й осмiхнувся.

— Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, — крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

— Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! — крикнула Мотря на ввесь двiр. — Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.

— Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п'ятака, — промовила Мотря жалiбним голосом.

— Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

— Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.