Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

У нічній пітьмі він прошепотів їй:

— Будь ласка, давай спробуємо ще раз. Дай мені ще один шанс.

І вона, трохи поміркувавши, повільно розвернулася до нього. Вони просто стали цілуватися — вона завжди обирала шлях простіший, аніж оманні стежки слів.

На сніданок він їв тости, які вона наготувала йому, один за одним, поки не з’їв майже всі — Смирна насушила їх цілу гору, а після цього викурив одна за одною три цигарки. Вони мовчали, щоб не порушувати цю майже святу тишу між ними. Він вирішив відкласти в цей день усі свої справи, не зазирати в пошту, не робити нічого з того, що мав робити для організації форуму. Сьогодні він хотів побути з нею.

— Ходімо гуляти, — сказав він до Смирни.

— Ходімо.

На вулиці — січневий мороз. Сьогодні знову випав сніг, і вулиці вкриті білим порошком, на якому проглядаються чорні проталини. Гілки дерев всіяні білявим пухом. Здавалося, місто задимлене тишею — звичайно, місто таке ж шумне, як і завжди, але сьогодні в ньому звучить якась особлива біла мовчазність, стриманість, що заспокоює, налаштовує на медитативний лад. Вони вийшли з дому і без машини — та, присипана снігом, зараз ніби спить — подалися на прогулянку. Всередині з’явилося відчуття, наче він випав у позачасся — наче йому немає сьогодні місця в графіках і планах звичайних людей, сьогодні він — людина-невидимка, яка з дружиною (подружкою-невидимкою) вирушає на прогулянку. Розтягнутий светр прикривав їй поясницю, а Федір роздумував над бомжуватістю її зовнішнього вигляду. Чи могла б на її місці бути якась інша? Чи, все таки, вона — унікальна, і просто потрібен час, аби переконатися, що вони поєднані з нею на рівні реакцій в ядрі Сонця? Як дві зірки, в яких — украй драматичне притягання і фатальна доля, та які можуть бути щасливими, поки не озираються на цей фатум, не заглядають ані вперед, ані назад, а лише живуть тим, що є зараз. Може, це і є те міфічне щастя закоханості родом із небесного світу — бути з іншою людиною тут і зараз, знаючи, що життя їх неодмінно розлучить, що у них не може бути спільного майбутнього, однак поки вони разом, зараз — між ними є містика, між ними жива реальність, свобода, що зненацька може вилитись у шалену поїздку до Нью-Йорка, у Банґкок чи Ґваделупе: кудись, де не існуватиме, бодай кілька днів, тиску звичайних обставин, де вони будуть на рівні з першопрохідцями у манливому, незвіданому світі і де їхні стосунки наче існуватимуть на чистому листі. Адже є квант імовірності, що такі миттєві, ефемерні стосунки можуть вибухнути повним преображенням, нескінченним ланцюгом інтенсивних внутрішніх і зовнішніх трансформацій, врешті — упокоєнням на одному з небес цього світу, де все у них буде повністю влаштованим — побут, життя, родина і так далі, однак саме ця частина знаходиться вже за горизонтом подій. І вони гуляють, огорнуті цим серпанком ще не здетонованої ймовірності, можливості, потенційності вибухівки щастя, терористичного акту добре організованої групи купідонів, які через затишні філіжанки з капучіно, через маленькі подарунки на зразок теплих рукавичок або записничка ручної роботи зможуть перемогти всіх демонів лихих обставин. І він теж у це вірив — вірив несамовито, як ніколи — розхристаний, з розщіпнутою курткою, йому хотілося, щоб холод заіскрілої зими освіжив його, і щоб він зміг наповнитися її благоговінням. Вона йшла, замріяно роздивляючись сніжинки — і йому здавалося, що вона має бачити у них всесвіти.

Розгрібаючи снігову сльоту, що танула під ногами перехожих, вони піднялися по Кловському узвозу на Арсенальну, а звідти — до Парку Слави. Машини, перехожі, будинки — всі вони наче були відділені від них пологом тиші й супокою. Вони трималися за руки, але здебільшого дивилися на сніг навколо або на перехожих, а не один на одного. Він знову почувався так, наче йому — шістнадцять.

Опинившись у парку, він наважився сказати:

— Я почуваю провину перед тобою.

— Тобі немає за що вибачатися.

— Та ні, є. Я хочу трохи розповісти про себе, ти готова?

Вона кивнула.

— Це буде довга історія.

— Я знаю.

— Я її нікому не відкривав. Перепрошую, якщо робив тобі боляче, — сказав, врешті, він. — Я сам дуже боюся того, що зараз зі мною відбувається. Іноді здається, що я вже ніколи не стану таким, яким був раніше. Я дуже заплутався, Смирно. І дуже хочу знайти дорогу назад.

Під снігопадом, з горнятками кави в руках, ви сідаєте у спіймане авто, аби підскочити ним просто під будинок. У підвечірньому небі, заволоченому хмарами кольору брудної мильної піни, уже народжувалися сутінки, і помічаючи крізь вікна таксі зустрічні машини з увімкнутими фарами, ви мали час неспішно ділитися власними смаками і вподобаннями — одним словом обмінюватися всім, що зазвичай кажуть люди один одному, коли вони щойно починають знайомитися, упевнившись у тому, що у них є взаємна симпатія.

Удома вона розставляє по квартирі запалені свічки, і ви робите вигляд, що у будинку немає світла або що зараз Різдво — заважає тільки електричне світло ліхтарів з вулиці, хоча сніг, який продовжує падати, видається (на диво) святковим. Сидячи одне навпроти одного, так, що її обличчя у пломінні свічки видається обличчям дівчини з племені інків, ти помічаєш, як сприятливо ваша розмова впливає на твоє фізичне самопочуття, як розслабляє задерев’янілі м’язи і знімає ту емоційну напругу, в якій ти жив останні місяці.

— Мені стає моторошно від думки, що ми могли одне одного втратити, — він стиснув її долоню у своїх руках. — Хочу, щоб ми завжди були разом... Я тебе люблю.

Федору спало на гадку, що чим більше він замикався в собі, то більше почував провину перед нестерпною відповідальністю за своє життя, то важче ставало жити — так, наче з його життя випомповували світло, натомість впорскували чорнильну кальмарячу темряву. Та невелика спроба відкритися Смирні раптом пролила трохи світла. Колосальна втома останніх місяців навалилася на нього. Депресія, що затискувала його у чорній щілині, на мить роззявила пащу і дала змогу вискочити на свободу. Одразу ж у голові з’явилися думки — а що, коли взяти й розірвати прямо зараз усі стосунки з психоінженерами, з Кармановим, із усім цим боком життя — вхопити Смирну, поки у них ще все добре — і спробувати розпочати усе від початку знову десь на іншому кінці земної кулі? Вантаж непосильних обов’язків і відповідальності був нестерпним. Федору здалося, що, розслабившись ще більше, відкривши ще більше своє серце, він просто махне рукою на все й уже ні Карманов, ні психоінженери не побачать його ніколи. Бо якщо ціна питання Когнітивного форуму, Міжнародного когнітивного симпозіуму в Женеві, а потім — просування ринку когнітивних технологій така, що за це потрібно віддати весь свій спокій, передчасно посивіти й укритися зсередини чорним накипом відчаю — може, вартувало втекти прямо зараз, не чекаючи на печальний фінал?