Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

Карманов примружився, вдивляючись у Федора уважніше, ніби крізь темряву його зіниць намагаючись визначити стан душі.

— Е, брате. Та ти надумав іти, я бачу?

— Мені просто потрібно зібратися з думками... — Федір відвів погляд. До біса хотілося накуритися.

Карманов узяв його за плечі і струснув.

— Поїдь кудись, розвійся. Покинь весь цей мотлох. Даю тобі час до кінця січня. Чотири тижні. Хочу, щоб ти облаштував особисте життя. Якщо плануєш бути моїм помічником, маєш взяти себе в руки. Ти зрозумів мене? По хорошему, тебя надо было бы отколошматить как следует, — сказав він раптом російською, і від цього Федору стало ще незатишніше. — Маєш час до двадцять п’ятого січня. Або вона, або я. Подумай, Могило, що тобі важливіше.

— Я зрозумів, — тихим голосом, що, здається, злипся з язиком і горлом, сказав він Карманову.

— Не шльохай, не маленький, — сказав той. — Ходімо.

Вони повернулися до жіноцтва. Карманов із розмаху сів у своє крісло, демонструючи розкутість господаря ситуації.

— Ну що, пташко? Ти обіцяла нас порадувати грибами під сиром.

Віка залишила їх, а Карманов і Смирна, мов ні в чім не бувало, розпочали неспішну розмову про інтер’єр будинку. Федір, який уже чув історію французького сейфа і старих моряцьких дзвонів з Амстердама, повністю зосередився на своєму положенні розщепленості й безвиході. Щоб розважити гостей, Карманов показав їм серію фотографій, які вони з Вікою зробили під час сходження на Чо-Ойю, шосту вершину світу, а також короткі відео з їхніх мандрівок на Байкал і вздовж Уралу. Віка принесла ще кілька перемін страв, довершенням яких став пишний торт із кавою. Смирна розповіла пару історій з дитинства — зокрема, про те, як вони їздили на пленер, де до них чіплявся їхній пристарілий викладач із малювання, і в кількох словах, у відповідь на фотографії з Непалу, розповіла, як з друзями побувала в Індії. Близько десятої вони залишили обійстя Карманових, і крізь густий туман вирушили назад на Київ.

Опісля вечері в Карманова у мене почалися чорні, обскурантні дні. Карманов звів для мене ситуацію до краю, зробивши так, щоб усе моє подальше життя залежало від одного простого вибору: бути чи не бути. Гуров на своїх заняттях розповідав про те, як людина в результаті практики медитації підходить до краю свідомості й далі, опинившись на порозі Реальності, повинна зробити деякий онтологічний крок, в якому вона впізнáє свою відначальну природу, а в її призмі зможе бачити і розуміти усе інше. Борис Олегович пояснював, що цей вибір, вибір внутрішньої свободи, котрий він називав метафізичним, неможливо було зімітувати — його не можна було зробити в розумі. Цей вибір має зробити щось глибинне всередині твоєї природи, щось, що можна було б назвати волею.

Слова Карманова за вечерею викликали у мене каскад хаотичних думок щодо природи волі та свободи, і всі наступні дні я провів у боротьбі за те, щоб відбудовувати свій світ, який безнадійно продовжував розвалюватися, наче велика імперія, занадто стара і закостеніла, щоб давати собі раду з набігами орди з метафізичного степу, яка відтинала щораз більші й більші території.

Особливо яскраво ця безпорадність перед ординцями проявилася, коли Федір приїхав на грудневу сесію в Школі психоінженерії. Коли в дискусії слово доходило до Федора, він зі здивуванням виявляв, що став украй погано формулювати свої думки — чи то в силу зловживання марихуаною, чи через медитацію, чи через глибоку екзистенційну фрустрацію відчуття не перетворювалися в образи, а образи не породжували мову. Та й відчуттів, у нього, виходить, що ніяких і не було, одна внутрішня порожнеча і специфічне, нав’язливе проживання нічо́гості, з якого народжувалось лише безпорадне мугикання і вдивляння — нажахане і зачароване — у власне єство, де димними чорними вогнями палахкотіли міста і села, і чорна кіннота Іншого без жалю, беззвучною гуркотливою хвилею поглинала добре знаний йому світ слів і розумінь.

Блукаючи собою, почуваюся так, наче я забрів кудись у внутрішні Гімалаї, де, поміж ступ і шнурків із барвистими прапорцями, що тріпочуть на вітрі, лежать груди не до кінця спалених тіл. Озирнися, перехожий! Чи не твій труп догоряє в багатті тут, на високогірному перевалі? Чи не привид ти тепер? Із затамованим, глибоким болем я починаю підозрювати, що це і є процес самоусвідомлення — що так я починаю віднаходити справжнього себе.

Федору спало на думку, що Карманов і Гуров недаремно любили війну — саме на війні, в її горнилі окопів і збавлень може відбутися ця ілюмінація — розуміння, що старі правила тебе більше не сковують, що ти вільний від усіх умовностей. Федір лазив по інтернету то на один, то на інший езотеричний сайт. Новий когнітивний клас, будучи підкореним концепціями постіндустріального світу й теоріями про інформаційне суспільство, у своїх дораціональних надрах тихо жеврів пристрастю до язичництва, до магії й окультизму, до тантри та алхімії. В анонімних глибинах конспірологічних мереж когнітарії очікували, що Обама от-от оголосить про присутність інопланетян поруч із нами. Потай від інших креакли чекали на 2012-й рік, що нарешті розставить усі крапки над «і» щодо ілюмінатів і рептилоїдів серед членів Світового банку. Це нагадувало народження нової релігії — позбавленої архиєрейських мантій і требників, але наповненої власними ритуалами причастя, своїми іконами й кадилами.

Це жахливо. Це моє внутрішнє кладовище, де виють вовки, де встають мерці з могил — це я, частини мене, котрих я хоронив і котрим тепер за покликанням якогось некроманта настала пора пробудитися зі сну. Ні, я хочу, щоб вони спали далі — але пізно. Якісь лиховісні слова уже були сказані, і темні вібрації розтривожили нечисть. Тепер вони встають із гробів і йдуть пожирати мій мозок. Прийшла пора дізнаватися, хто ж я насправді — не по паспорту, а по суті, не по крові — а по духу. Попереду ніч живих мерців, але ця ніч буде відбуватися виключно у моїй голові. Щоб дістатися до бази, потрібні ліхтарик, бензин і хороший автомат. Навкруги — жодної живої душі, тому що вони чекають сутінків. Я сам в місті, захопленому мертв’яччям. Із вами на зв’язку Федір Могила, і сподіваюся, я ще вийду в ефір... Боже, дай нам пережити цю ніч... [Кінець запису]

Федір відчував, що стає дедалі менш адекватним, але при цьому не міг із собою нічого зробити. Здавалося, він втратив здатність робити будь-що — лише імітуючи діяльність, він міг зберігати видимість адекватної поведінки. Всередині ж він розумів, що це все фарс — він не міг діяти щиро, бо щирість означала глибину, вкоріненість, а яка могла бути вкоріненість, якщо всередині себе він знаходив лише гробову дошку з граніту, з якої холодний нічний вітер здував рештки старого «я». Щоб провести понурий обряд екзорцизму, він мав проламати цю кам’яну плиту і вигнати злого біса, який змушував його приймати чуже життя, чужий запал за власні. Звісно ж, все це лише о́брази, що перегукувалися з відчуттями, проте він звик жити в о́бразах, в метафорах, і вони були для нього текстом, який він виплітав сам собі, щоб рухатися крізь суцільну пітьму. Новий рік вони провели разом із психоінженерами. За два дні до кінця року йому подзвонив Віктор і розповів про їхні плани як слід повисіти всією компанією. Поговоривши трохи, він вирішив запросити на Новий рік усю чесну компанію до себе, і тридцять першого, близько шостої вечора, до них почали приходити гості — Віктор і Слава, нагваліст Заверюха, Гнат і ціла купа дівчат з Інституту. Знову було багато трави, якою любили відтягуватися окремі прошарки психоінженерної спільноти, Слава приніс якісь трав’яні стимулятори, щось на кшталт легального замінника екстезі, і вечірка затягнулася аж до ранку. Але, коли минув і цей святковий час, Федір із винятковою тверезістю, попри всю траву і вжиті пігулки, зрозумів, що до 25 січня залишається все менше часу, а він продовжував балансувати між маніакальною гарячковістю і депресивним психозом — як і вчора, і позавчора, й очевидних основ для прийняття рішення теж не виникало.

Моя проблема в тому — і я це розумію — що я намагаюся знайти зовнішні причини для рішення, яке має прийти зсередини. Але які аргументи я не наводив би самому собі то за одне, то за інше рішення проблеми — чи то залишитися зі Смирною, чи то піти до Карманова — знаходжу такі ж контраргументи, і — як правило — вони ірраціональні, виражені в відчутті жаху — як щодо першого, так і щодо другого варіанту. У кращому разі мав би знайти якийсь третій шлях, аби вийти з порочної діалектики у мислення тріадами, як це радить Грозовський, але нічого з цього мені не вдається. Тому я курю знову, прокрастиную такі побутові речі, як ремонт крана у ванній і стараюся перетворитися на повністю нерухомий організм на зразок тих, які живуть глибоко під водою і яких дослівно нічого не колише. Я теж хочу, щоб мене ніщо не колихало, хочу перебувати у простому і зрозумілому спогляданні світу.

Опісля вечері в Карманових, а особливо після Нового року і сексу під трав’яними замінниками екстазі, вони зі Смирною, здається, стали ще тісніше відчувати одне одного, і Федір моментами пронизливо ясно розумів, що без неї не зміг би жити. Однак уже за кілька днів, а може й за кілька годин, йому боляче вдаряла якась її вада, що в цей момент видавалася нездоланною перешкодою — або її безладність у одязі, або її простакуватість у висловах і манерах, або ж він раптом починав чітко бачити, яка у неї шкіра — десь поїдена алергіями, десь у прищах і вуграх — і це наповнювало його відразою. Йому ставало гидко, коли думав, що вони зі Смирною зможуть зістарітися разом: уся чарівність їхніх тіл піде геть, натомість залишаться все ті ж проблеми, що й зараз — вічні претензії одне до одного.

Він завис між часами — між двома можливими майбутніми. Усе яснішим ставало відчуття, що він уклав угоду з дияволом, і тепер чекав, коли ж той прийде по його душу. Федір переживав саме серце прокрастинації — це невловиме, але вкрай болісне відкладання прийняття рішення. Мабуть, це було тим, що можна назвати лімбом — передпокоєм до пекла, простором поза сценаріями, «сірою територією». Він випав із власної долі, але й згубив сценарій, який йому запропонувала Зона — та замість того, щоб стати вільним, став втраченим.