Розділ «Частина перша. Кислотний оптимізм»

«Слушай, мужик, ну будь умним, отойди, а?» — з цими словами білявий хлоп’яга з бензопилкою смикнув за кільце і заніс її у повітря. Мотор пилки заревів, а стрічка тонко задзвеніла.

Чоловік із лисиною і ножем у руках відступив ще на крок до дерева, майже впершись у нього спиною.

«Я ста́рий алкаш, і мнє тірять нєчєго, — сказав він, і Федір заворожено дивився, як рухаються його губи, вимовляючи ці прості, переконливі слова. — А ти ще молодой, щоб умирати тут. Обєщаю, смєрть буде бистрою, поскольку ножик очєнь острий. Можеш начінать. Могу гарантіровать, шо ми ляжемо тут вмєстє. Хорошо подумай, етого лі ти хочєш».

Я відчув, як між чоловіком з ножем і молодим бугаєм відбувається протистояння воль: і той білий відчув, що старому справді втрачати нічого. У цей момент він раптом пошкодував, що піддався своїй нерозсудливості, ставши поміж цими двома сторонами, але в нього, немов мимоволі, з вуст злетіли слова:

«Мужики, брейк. Дерево пиляти не смій, ясно? Тут заповідник, якщо не ясно. Я журналіст, ідіть з цією пилкою подалі, щоб у вас потім проблем не було».

Його чорнявий товариш стояв мовчки, не зважуючись зайняти чиюсь позицію. Білий підтиснув губи і вигляд мав суворий і рішучий.

Лисий із ножем дивився похмуро, з-під лоба. Погляд у нього був непохитний, підборіддя задерте догори. Дивився він білому просто в очі, а нижню губу недобре виставив уперед.

Нарешті щось помінялося в повітрі, і бугай із явним невдоволенням опустив бензопилку й тут же вимкнув її.

«Ето правільноє рєшєніє, — прокоментував чоловік із ножем. — Уходітє, пока не пролила́ся кров».

«Ладно, Стьопа, — озвався врешті білявий із виглядом переможеного. — Поїхали лучче на Бучак, шо з придурков возьмеш».

За якихось три хвилини їх уже там не було: вони кинули назад свої ще не розкладені речі, бензопилку в багажник машини, і разом зі своїми тьолками, які весь цей час вели себе вкрай мудро і не втручалися в цей діалог, зникли на лісовій дорозі, здійнявши наостанок хмару куряви.

«Еті придурки не понімають, що вони находяться в Зоні, а в Зоні так вести себе нєльзя. Інакше наказаніє буде очєнь суровим», — сказав мій новий знайомий.

Чоловік склав ножа і присів до зачовганого пакета, що валявся біля дерева. Він дістав із кулька пляшечку з-під води і з горлечка зробив пару добрих ковтків.

«Самогон, — сказав чоловік. — Обично ні с кєм не ділюсь, но в данном случаї могу сдєлать ісключєніє. Етому дєрєву сто лєт. Ти мені помог захистити його».

«Дякую», — Федір зробив ковток браги, що тхнула сивушними маслами, бо мені також потрібно було перевести подих. Сів біля чоловіка і закурив. Він ще раз надпив із пляшечки, такої ж зачовганої і брудної, як і кульок, з якого ту було взято, Федір, натомість, від другого ковтка відмовився. — А що таке Зона?»

«Ето вот все, що ти тут бачиш. Ето Зона. От Бучака і до Трахтемирова. Весь полуостров — це велика геопатогенна зона. Ето Зона».

«Кстаті, мєня зовут Павло Русич, — представився чоловік. — Або просто Сталкер».

«Федір. Федір Могила».

«Ти отчаянний малий, Фєдя. — сказав Русич. — Мнє ето в тобі нравиться».

«Я згубив дорогу до Рожени».