Розділ «Частина перша. Кислотний оптимізм»

Він запаркувався на стоянці біля Макдональдса. Петрівка, як завжди, переповнена транспортом і людьми. Ряди кіосків з хачапурі, з морозивом і сигаретами, з надувними кульками і купальними аксесуарами. Де-не-де бочки з квасом. Брудні парасолі від сонця. Напівголі цицькаті жінки за п’ятдесят біля них, у косметиці, у фартухах, з товстими, як у слонів, опухлими ногами. Виглядають, чим закінчиться день. Гарячий вітер носить дорогою обривки пакетів з чіпсами і шматки брудно-рожевого поліетилену, висить цей паскудний торгашеський душок, змушує людей ставати дріб’язковими, жадібними, нечистими на руку. Тут скрізь шастають нувориші й дрібні злодюжки, які, тільки й пильнуй, висмикнуть у когось, розмореного сонцем, чергову сумочку або портмоне.

І щось є огидно привабливе в цій густій грязюці. Зараз, на сонці, вона дійшла своєї досконалої кондиції, коли її можна фракціонувати в окрему субстанцію. Є щось у цій багнюці притягальне, сюди хочеться іноді приїхати, вдихнути цю бридоту поглибше, отримати нотку брудного, низького драйву, пошлого азарту, майже як у дитинстві на Лісовому. Там теж атмосферка була схожою, можливо, лише більш болотистою, грузькою — тому що там люди переважно сколювались або спивались. Над усім цим висів сопух загублених людських доль.

Але він за натурою — дослідник. Він любив зливатися з середовищем. І, коли б він був спеціалістом із ссавців, він би неодмінно вивалювався у грязюці, як вони, а жив би з вовками — вив би по-їхньому. Так і зараз. Йому кортіло вмитися цим запахом, одягнутися в нього, щоб краще відчути цю важку карму.

Лулу, навіщо ти так... До мене тільки зараз доходить по-справжньому те, що сталося. Вчора ми спілкувалися вдвох, відчували близькість і порозуміння, а сьогодні — ми по різні боки барикад. Він вийшов у вікно — а я ні. Й мені є над чим подумати. Бо на його місці міг бути я. Я сам міг би це зробити — легко. Вийти у вікно. Навіть більше, я відчуваю, що в мені теж живе цей вірус. Це теж може одного дня спрацювати.

На горизонті, проти сонця, з’явилася невисока, опасиста фігура в шортах, що несла в руках цілу гору книжок. Федір упізнав знайомі окуляри і кругле, розтягнуте в усмішці обличчя Ландоша.

— Чувак, привіт! — помахав йому рукою Вадік. Він був увесь розколошканий, вкритий крупними краплями поту, наче потрапив під душ, а шматок ізоляційної стрічки, якою він підмотував собі окуляри, на спеці розмотався і здибився, немов синя кобра. — Фух, чувак, я ледве живий. Дивись, що робить з людьми жадібність!

— О лотосоокий! — вигукнув Федір, відкриваючи багажник. — Кидай журитися, звалюй свої скарби і заскакуй у віману. Твоя родина вже чекає на тебе!

Тоня і Вадік жили на Нижньоюрківській, одразу навпроти труби велетенського закинутого заводу, площі якого з протилежного боку від дому Вадіків межували з Кирилівською церквою, знаною мироточивими іконами, лобизати які приходив іноді боголюбивий Вадік, а далі, за церквою тягнувся пустир, уподобаний бомжами, дикими псами і Ландошами.

До православ’я родина Ландошів ставилася обережно, та Вадік як великий екуменіст і прозеліт, легко минав кордони чужих конфесій, навідуючись то до синагоги, то до мечеті на Татарці, то до котрогось із подільських храмів Київського Патріархату. Його невинний, злегка божевільний вигляд, очевидно, давав йому пропуск у всі релігії, адже мало яке справді духовне вчення оминало увагою юродивих. У підмотаних ізолентою окулярах, зі скуйовдженим волоссям, серед якого стирчала виразно позаконфесійна кіска (у потрібні хвилини вона перетворювалась то на пейси, то на оселедець, то на прядиво волосся раба Божого Планктонія, як іноді підписував свої неоправославні роботи Вадік), з донечкою Майєю, незмінною супутницею в таких вилазках, Вадік не міг викликати підозр у лихих намірах — навіть здалеку було видно, що він друг усіх живих істот. Батюшки і матушки, імами і ребе, побачивши цю пару, пускали сльозу розчулення і благословляли чадо Боже крихітку Майю, яка у відповідь била їх по голові чарівною паличкою повелительки єдинорогів, а заодно і її непевного, та, втім, незагрозливого отця, мир вам і всі благословення.

Вадік почав кар’єру просвітленця, сам того не очікуючи, на Ґоа, де йому трапилося з’їсти першу марку ЛСД, в результаті чого він побачив «свет невечерний» і, як то водиться, «все поняв». Відтоді єдиною невирішеною проблемою Вадіка залишалася Тоня, яка ніяк не хотіла вірити у тотальну духовність цього буття, а особливо у духовність і непорочність власного чоловіка. Опісля того, як батько Тоні помер від раку, Тоня вже ні у що не вірила, її релігією стали робота у міжнародній компанії та комікси про Зай­ця ПЦ, а об’єктом поклоніння — полички: щоразу, коли життя заводило її в черговий екзистенційний тупик, Тоня купувала поличку. Вона сама прикручувала її, і сама заповнювала усім корисним і потрібним. У квартирі Ландошів було багато красивих, корисних поличок, заповнених корисними і потрібними штучками.

Не те, щоб вони з Вадіком були геть чужими одне одному — навпаки, Федір вбачав щось пророче, віще в тому, що такі люди як Тоня і Вадік уживаються — вбачав у цьому відблиск уже згаданого «света невечернего», бо у їхньому партнерстві йшлося явно про щось інше, аніж про секс, гроші та здоровий генофонд — там йшлося про душу, яку, здається, ще не пізно було спробувати врятувати.

У квартирі темно, Тоня вмикає у передпокої світло, і з усіх сил намагається вдати перед Глашею, що рада знайомству і що у неї добрий настрій.

— Заходь. Не бійся, Глаші тут немає, тут тільки граф Воронцов, — з порогу зустрічає вона мене. Тоня — одна з тих, хто намагається оженити мене на Глаші. Вона вже давно встигла з’ясувати причини, через які я всіляко намагаюся уникнути цього. — Мій геніальний чоловік з тобою?

— Та-дам! — вискакує у мене з-за спини Вадік. — Глянь, Тоню, який я знайшов альбом!

— Ти знову купував альбоми? Їх уже немає де ставити!

— Буквально пару штук. Дивися, це Нео Раух!

— Я дуже рада. Я навіть не хочу знати, де ти ночував, — вона вичитує його, склавши руки на грудях, тоненька, з великими очима, дивлячись на Вадіка знизу вгору. — Від сьогодні ти спиш на кухні. Марш у ванну митися. Фу, від тебе тхне, як від коня.

— Як від просвітленого коня, — поправляє Вадік.

— Прекрасно. Як від просвітленого коня, — Тоня закочує очі і плететься на кухню розігрівати спагеті з сиром. — Федоре, ти їсти будеш?

Тоня худа і стражденно-сексуальна — в коротких шортиках і майці, з коротким волоссям, вона схожа на людину, яка з останніх сил, не добираючи засобів, намагається заслужити у байдужого світу бодай крихту тепла і любові. Я готовий їй дати — цю любов. Вадік готовий затопити її своєю любов’ю, Слимак і Кішка обливають її цією любов’ю, але Тоня схожа на скорпіона. Вона жалить саму себе, а коли хтось починає заважати їй робити це, вона починає жалити усіх без розбору. Тоня — перфекціоніст, і недосконалий світ спричиняє їй безмірні страждання і депресію. Апофеозом недосконалості їй видається власний чоловік.