Розділ «Аеропорт»

Лоуренс замотав головою, ніби струшуючи неприємні думки. Досить. Так не можна. Треба припинити самокатування, інакше він доведе себе до сказу. Лоуренс повернувся до велетенської матової шибки із зображенням орла з широко розкинутими крилами — емблемою компанії «Altair Air», — яка відмежовувала VIP-зону від решти термінала. За склом виднілася довжелезна черга з пасажирів, серед яких Лоуренс розгледів не менше ніж три десятки дітей різного віку.

Ресивер озирнувся через плече й звернувся до працівниці компанії.

— Ці всі люди, — він махнув рукою на вікно ложі, — вони чекають на рейс до Пекіна?

— Так, пане.

— Чому так багато дітей?

— Дитячий тиждень, — пояснила дівчина. — Кожна дитина в супроводі дорослого може полетіти до Пекіна за один долар.

— За один долар? — перепитав Лоуренс.

— Так, пане.

— Лайно!

Дівчина трафаретно всміхнулася.

— Не переймайтеся, у першому класі не буде жодного.

Футболіст відвернувся і, нахмурившись, почав роздивлятися чергу. Група дітлахів, регочучи, гасала між пасажирами. Один із них — худорлявий хлопчина в чорній бейсболці із пласким козирком — відколовся від інших, підбіг до вікна VIP-зали та притулився до шибки просто навпроти дивана, на якому сидів Лоуренс. Став оглядати залу. Лоуренс спершу побачив рідкі коричнюваті зуби малого та злегка розкосі очі — хтось із батьків точно мав китайські корені, — і лише потім зауважив сріблясто-чорний логотип «Los Angeles Raiders» на бейсболці. «Raiders» 2016-го не вийшли до плей-оф, але Лоуренс відчував, що малий мусить знати його. Хлопчак нібито прочитав його думки. Помітив Лоуренса — і розкосі очі різко розширилися. Впізнав! Збагнувши, що ресивер «Загарбників» дивиться просто на нього, малий відсахнувся і потупився. А тоді, не піднімаючи голови, перевальцем відступив від вікна, розвернувся й побіг назад до черги.

Лоуренсова борода знову засмикалася. Він уявив, як учинив би шмаркач, якби на його місці сидів Брендон Бартон. Кривозубий виблядок уже, напевно, звивався б, немов ужалений, на мигах випрошуючи автограф. І напудив би від щастя в штани, якби на додачу вициганив ще й селфі.

— Паскудство, — прошипів Лоуренс.

Він стиснув кулаки та спробував заспокоїтися. Відволіктися. Перестати згадувати те, що сталося під час Супербоулу. Думати про щось хороше, наприклад, про бої в Пекіні. Та було вже пізно: спогади, неначе скинутий зі сходів килим, розгорталися самі собою. Лоуренс пригадав, як шалено калатало серце, коли його команда вишикувалася перед вирішальним розіграшем. М’яч — на позначці один ярд. До залікової зони «Ренегатів» рукою дістати. Рахунок — 24:28 на користь бостонців[49], «Загарбникам» потрібен тачдаун. Велетенський електронний годинник за спинами захисників «New England Renegades» відраховує час до закінчення матчу… 49… 48… 47 секунд. Один ярд. Один довбаний ярд! Лоуренс пам’ятав, як скоса кинув погляд на бокову лінію «Ренегатів», де заціпеніли Білл Вентрон і його помічники, й зміркував, чому тренер «Ренегатів» не бере тайм-аут, аби зупинити час[50]? 44… 43… Якщо м’яч перетне лінію, рахунок стане 31:28 на користь «Загарбників»… 42… 41… і в «Ренегатів» просто не залишиться часу, щоби спробувати відігра…

Деренчання телефона повернуло ресивера до тями. Лоуренс поліз до кишені, приклав мобільний до щоки.

— Так?! — гарикнув він.

— Воу, — пролунало в динаміку. — Чого такий злий?

— Нічого… — Лоуренс видихнув. — А, йди нахер! Просто поганий настрій.

— Йо, то я тобі зараз його поліпшу! Я знайшов собаку, про якого ти навіть не мріяв. Сунь Чи просить шістнадцять куснів.