Розділ «Гора»

— «Шалена черепаха», доброго дня, я вас слухаю!

— Будь ласка, одне місце з Рівного до Києва.

— На коли?

— На завтра, 9 травня, о… о… — Анна пробігла очима роздруківку; в Жулянах треба бути не пізніш як о другій ночі, проте краще виїхати раніше, щоби дістатися аеропорту за дня, — о третій дня.

— Ваше прізвище?

— Янголь. Анна Янголь.

— Янголь… одне місце… я записала.

— Дякую.

— Назад коли?

Анна насупилася:

— Не зрозуміла…

— Назад вам місце бронювати?

— Е… ні, — відчувши, як несамохіть стяглися м’язи живота, Анна пробелькотала: — Не потрібно.

13 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло

Не надто усвідомлюючи, що робить, Гелен поповзом обігнула присипану снігом носову частину фюзеляжа та наблизилася до краю прірви. Витягнувши шию, вона шукала місце, де розбився гелікоптер, але поверхню затиснутого відрогами льодовика ховав туман.

Серцебиття зрештою стишилося, думки стали прозорішими, проте металевий полиск з очей не зник. Гелен не жалкувала про скоєне. Вона розуміла, що вчинила імпульсивно, проте не уявляла, що могла зробити інакше. Та й щоб вона вдіяла? Відтягувала Парамонова за комір? Спершу, побачивши, як жінка із золотавими пасмами, що вибивалися з-під намотаного на голову лахміття, розкладає перед росіянином згорнуті валиками купюри, вона розлютилася, та майже відразу присадила себе, подумавши, що насправді все не так, як здається. Її саму в Ізраїлі вважають злочинницею, а винна вона лише в тому, що намагалася рятувати людей. Напевно, та жінка мала достатньо вагому причину, щоб не віддавати гроші. Коли росіянин кинувся її душити, Гелен на кілька секунд заклякла, аж скулилася, пригадавши напад власного чоловіка, проте вже за мить саме ці спогади примусили її перебороти біль в обморожених кінцівках і почати рухатися.

Гелен лежала на боці, погляд плавав розкошланою поверхнею хмар. У камінні над її головою пронизливо свистів вітер. Того ранку вона прокинулася через те, що задихається, і досі не могла надихатися: почувалася так, немов на шию сів ведмідь, а в горлі під час кожного вдиху лячно клекотіло. Проте дужче за ядуху дошкуляв вузол болю, що засів нижче, під легенями.

Півтора року Гелен Горовіц переховувалася в ОАЕ в колишнього однокурсника, разом із яким навчалася в Лондоні, і всі ці півтора року її гноїло зсередини запитання: що з дівчинкою? Тією, яку вона так і не прооперувала. Трансплантат не під’єднували до апарата для постійного промивання розчином для консервації, тобто вранці того дня, коли Гелен втекла з Ізраїлю, нирка стала непридатною для пересадки. Дівчинка була у важкому стані, навряд чи лікарям вдалося підшукати новий орган із такою самою вражаючою гістосумісністю, тож… Гелен дратувало рефлективне усвідомлення фундаментальної недовершеності буття, через яку та малá сконала від термінальної стадії ниркової недостатності, не доживши навіть до десяти років, через яку Лейла замерзає в оточенні людей, які не знають жодного слова її мовою, через яку доводиться відбирати життя, щоб урятувати когось іншого. Що вона повинна була робити? Оперувати? Гелен не вірила, що орган належав дитині, яка загинула під час бомбардування. Це нереально — зробити необхідні аналізи, правильно видалити та вчасно доправити нирку з міста, на яке щойно відбувся авіаналіт. У кращому разі її чоловік заплатив за орган родині, яка потребувала грошей (ночами, коли не вдавалося заснути, Гелен повторювала це подумки, аж доки не падала у плетиво туманних снів). У гіршому — нирку відібрали в дитини, яка звернулася до лазарету в таборі біженців, або — від самої думки про таке в неї зводило зуби — у хлопчика чи дівчинки, чиї батьки загинули від тортур в асадівських катівнях. Гелен не могла оперувати, бо трансплантат — це не звичайний шматок плоті, а трансплантація — дещо більше за просто пересадження органів. Без усвідомленої згоди донора (або в разі раптової смерті — його найближчих родичів) вся операція перетворюється на сплановане вбивство, а трансплантологи уподібнюються до дикунів. Вона успішно прооперувала сімох пацієнтів у маловідомій приватній клініці, допоки усвідомила, що у Глобальній базі даних із трансплантації немає запису про жоден із пересаджених органів і що до цього причетний її чоловік. Восьму операцію Гелен скасувала за годину до початку, бо зрозуміла, що порятунок дівчинки зрушить ланцюг подій, які майже напевно призведуть до смерті наступної невинної людини в розтерзаній війною Сирії.

Гелен замерзала. Думки мерехтіли й час від часу згасали, разом із ними примеркало все довкола, тож, коли жінка помітила крихітну фігурку на льодяному схилі метрів за триста вниз по вертикалі від сідла, спершу вирішила, що галюцинує. Цілковито втративши відчуття часу, Гелен поклала голову на витягнуту руку та байдуже спостерігала за фігуркою. Спливла хвилина, дві, три, потім чверть години, і раптом, коли погляд укотре трохи прояснішав, жінка зрозуміла, що бачить на схилі вже декілька фігурок. Чотири, п’ять… ні, навіть шість! І вони рухаються. Вкручують у схил льодобури, пропускають крізь них мотузку для страхування і вперто, наче мурахи, повзуть далі.

Якоїсь миті чоловік, який прокладав дорогу схилом, задер голову та показав рукою на Гелен. Його обличчя затуляли киснева маска та сонцезахисні окуляри, тож із певністю Гелен сказати не могла, проте їй здалося, начебто він, опустивши руку, щось загукав, бо решта, які дряпалися слідом, теж підняли голови й асинхронно закивали.