№1. Роман-вибух

— Тут навіть не в цьому річ. Йому всі винні, розумієш? Він звик, що волонтери забезпечували всім необхідним: і одягом, і їжею. Він хоче, щоб це продовжувалось. Ну але ж це халява! Це ж на шару! Так не можна. Він же не на фронті зараз.

— Ти зрозумій: людям потрібні мертві герої, а не живі. Так вигідніше. Бо про живих треба дбати. Що робити будеш?

— Не знаю, не знаю. Він читає інтернет, дивиться телевізор — усюди їх називають героями, прославляють. Він підсів на це і не завжди розуміє, що в буденному житті людям за великим рахунком начхати на нього. Люди он за газ не мають чим платити, ціни не нормальні, ти сам розумієш. Я не можу пояснити, що йому ніхто нічо не зобов’язаний.

— А він хіба грошей не привіз?

— Привіз. На них і живемо. Але це проїдання.

— Знаєш, що зроби?

— Що?

— А ти зіграй на його простоті. Постав його перед жорстким вибором.

— Яким?

— Ти ж сама казала, що він категоричний і що йому добре дається вибір між чітко так і чітко ні.

— Ну.

— От ти й постав його перед вибором. Або я і нормальне життя, або гуляй Вася.

— Хмм… — подруга відвела погляд на екслібрис у стилі Пікассо, який висить на стіні. Замислилася. — Може, ти й правий. Але це ризик з музикою. Я не хочу його втратити.

— З іншого боку, хитрі й ласкаві вмовляння нічого не дадуть, він не з таких.

— Кажеш, зробити йому встряску?

— Подивись, коли він став людиною — коли на власній шкурі відчув необхідність робити світоглядний вибір. Я все сказав. Думай.

Я все сказав, але знав, що він вибере її. Неможливо не вибрати людину, яка готова подарувати свою яйцеклітину. А от Женя не приживеться на кафедрі. Вона скаже, що тут погані люди і переведеться до Харкова. Там їй значно краще — у ґетто пофігістів. Усі подумки скажуть їй: з Богом, Парасю! Товариш навіть не прийде на її прощальне виставляння. Подумаєш — канапки зі шпротами. У нас уже навіть на забичених селах таким не пригощають.

Іруся мало руками не сплеснула, коли Стефко на одне з побачень прийшов в армійській формі. Красень. Підтягнений, видовжений, фігура по лямпасу. Кохання до Ірусі повністю перезавантажило Стефка. В її тендітності він знаходив гімалайські гори підтримки і ласки. Лише вона одна, 16-річне дівча, зуміла заманити його у світ щоденного дихання і рутинних клопотів. Вона не розпитувала про пережите, якщо він сам не починав обривчасто розповідати щось на свій розсуд. Але її присутність була еквівалентом єлеопомазання для зціленого хворого. Він навіть не пручався провалюватися в майбутнє, яке могло бути завгодно яким, але яке не було би продовженням минулого. Він зачинив туди двері на сталеву колодку. А на сторожі поставив її.

Кожен мій прожитий день — це вбивство минулого і водночас створення нового минулого. Теперішнього не існує. Ми перебуваємо на малюсінькій смужечці між минулим і майбутнім. Саме життя — це леміш плуга, який розрізає ріллю часу на те, що вже сталося, і те, що станеться невдовзі. Теперішнє — це вигадка тимчасових людей, які хочуть застрягнути, на декілька хвилин затриматись у міжчассі. Людині складно визнати відсутність теперішнього. Бо тоді доведеться визнати свою відсутність. Годинники з’явилися від потреби затриматися в теперішньому і зафіксувати його втечу до континууму. Розбити час на конкретні інтервали — це був геніальний винахід параноїка, який боявся відходити в минуле щосекунди. Вся екзистенція людини полягає в пожиранні майбутнього, яке виходить із нас минулим.

Зараз, у нашу добу, ми живемо на перешийку між старим і новим часом. Ми є останньою або передостанньою ґенерацією старого часу, де люди задмухували полум’я свічки, писали один одному каліґрафічні листи, виснажливо й довго долали відстані й не дозволяли собі сісти до столу в адидасі. Але другою ногою ми вже ступили в новий час, де дуже скоро в тіло вмонтовуватимуть чіпи з готовими знаннями, пересування стане блискавичним, стилі втратять первозданність в ім’я еклектики, людина стане доповненням до інтерфейсу, а свої естетичні забаганки можна буде легко задовольнити незліченною кількістю симулякрів. Народжені й виховані у старому часі, ми тупцюємо на перешийку до нового, і в нас немає вибору. Ми вже несвідомо стали мешканцями великого гіпертексту, який буяє множинністю зв’язків і переходів. Власних знань уже не треба — достатньо мати вказівний палець і натискати ним клавішу enter. Порожня голова, вказівний палець, одна секунда, клац — і ти вже знаєш, що буфотоксин — це небілкова отрута, яку виділяє шкіра монгольської жаби. Клац — і ти знаєш, що Шмалькальденський союз уклали протестантські князі в Саксонії 1531 року. Клац — і ти знаєш, що для кватерніона q = a + bi + cj + dk і дійсне число а називається скалярною частиною кватерніона. Власні знання не потрібні. Дорога до знань лежить через вказівний палець. У гіпертексті є все, абсолютно все суще, ти лише висмикуєш із нього потрібне чи не конче. У новому часі людина вертається до базового хапального інстинкту, але не за маминим мізинцем, а за інформацією, яку нагромаджували десятки тисячоліть, починаючи від епохи енеоліту. Перешийок між старим і новим часом постійно тоншає, він ось-ось хрусне під вагою допитливих пошукових серверів, і гігантський материк Гондвана подрейфує в керунку самозаперечення і самовисміювання. І ми навічно увійдемо в новий час.