№1. Роман-вибух

Я досі не здатен розкусити розгадку його лиця. У нього коли сміються очі, то не сміються губи. І навпаки — коли сміється рот, то не сміються очі. Тому коли він сміється, я не знаю куди дивитися: на губи чи в очі. Асиметрія почуттів викликає в мене коґнітивний дисонанс. І тому я дивлюся в себе: чи весело мені під час атаки на традиційні цінності? Завжди весело, не те слово.

Мій товариш-мізантроп не ходить до церкви, і саме від нього я взяв звичку ніколи не хреститися, коли проходжу повз будівлю храму. Якось ми гуляли вулицею Краківською, я активно розповідав, що в цій церкві брала шлюб моя бабця з дідусем за півроку до арешту, товариш мовчки спинився і мене спинив.

— Подивися, — каже, — люди поспішають у своїх справах, обличчя напружені, злі, роздратовані, зате кожен, чи то вірянин, чи то останній покидьок, механічно хреститься, коли проходить біля церкви, хоча зараз вона зачинена, у ній не правиться. Ну от шо це таке?

Якось я їхав у маршрутці. Сидять дві жіночки. І так зосереджено миють кісточки якомусь Юрі, що слухати нема сил. От, думаю, зараз як сказану щось! Проїж­джають повз Матір Божу. Різко переривають розмову, побожно хрестяться, втишено витримують паузу, маршрутка проїжджає трохи далі — і жіночки залюбки продовжують сеанс обмивання кісточок. Убив би! Сам на власні очі бачив, як старша жіночка молилася біля дерев’яного хреста, самовільно встановленого монахинями, а паралельно уважно роздивлялася молоду компанію, яка поряд гуртувалася на лавці. Хтось із пе­рехожих ненароком зачепив жіночку, і та молитву обірвала злісливо:

— Куди прешся! Не бачиш — я молюся!

Моя однокурсниця з колежанкою пішла до сповіді. В черзі стояла півтори години. Як у черзі за ковбасою. Як у радянських універмагах, коли «викидали» товар. Ті, що були за нею, наказували:

— Сповідайся не більше трьох хвилин, бо часу нема.

Священик виглянув із захристя і діловито повідомив:

— Ого, як вас багато! Я скоро маю бігти.

Заодно висварив однокурсницю, бо вона не перехрестилася, стаючи перед ним на коліна. Вийшла після сповіді. Дві години не можна їсти, підемо покуримо? Європейці — щиріші. Вони не приховують, що релігійні свята для них — остільки-оскільки. Вони не будуть механічно хреститися чи «на автоматі» шептати молитви посеред вулиці біля хрестів. Їхній праґматичний розум каже їм: це — псевдо, фейк. Навіщо молитися посеред вулиці біля хреста — і не помогти ближньому, коли того грабують і він волає про допомогу?

Мій товариш ходить до церкви лишень для того, аби на картці записати імена померлих за упокій і живих за здоров’я.

— Отут ти лукавиш, — сказав я якось йому, — бо так сильно виступаєш проти ксьондзів, але даєш їм імена своїх небіжчиків, аби за них службу відправили.

— Нічого подібного, — реакція була миттєвою. — Це їхня пряма функція, їхня робота, за яку я, зауваж, плачу гроші, тут усе чесно.

Ще малим, коли я бачив усіляких підсліпуватих патріархів, з яких сипався порох старечі, в мене завжди з’являлися щирі співчуття, бо люди явно не на своєму місці, не під своєю митрою. Вони дуже нагадували ­напівживих членів політбюро. Від лиску їхнього архієрейського вбрання чомусь віяло мертвечиною. Мені здавалося, що за спинами цих предковічних старців стоїть перевтомлена чеканням смерть із поржавілою косою, їхні проповіді видавалися нескінченно затягнутими, в дечому маразматичними. Банальними, страшенно банальними — а я цього боюся найбільше. Таким отцям не хочеться нічого приватного сказати, не хочеться нічим потаємним поділитися — радше навпаки, автоматично говориш із ними завченими штампами без найменшого натяку на душевність.

Мій товариш, приміром, не молиться. У дитинстві я молився, бо так навчили. Але найщирішими, найадоративнішими, найпалкішими були молитви перед іспитами чи відповідальними контрольними-самостійними. О-о, тоді я впадав майже в транс, випрошуючи в Господа легшого варіанта задачі й допомоги від Таньки ззаду, в якої я завжди списував хімію. І, що характерно, найчастіше все ставалося, як я й просив, тож я ще більше утверджувався у своїй вірі.

«Якщо молитва і справді допомагає, то чому її не продають в аптеках?» — думав я.

Тепер я знаю, що треба просити найдрібніше, бо з цього все починається. Тому з часом у мене відпала внутрішня потреба в молитві. Мій товариш (богослов за освітою) пояснює це тим, що молитва — це насправді ніяка не розмова, у ній немає нічого взаємного, це безконтактне промовляння словесних конструкцій, затверджених на котромусь із уселенських соборів тисячу років тому.

— Тобі потрібна взаємність, тому ти й не молишся у звичному розумінні, — витлумачив він мені.

Коли доводиться брати участь у молитві (на Святвечір, до прикладу, чи на поминках, чи на якомусь груповому промовлянні словесних конструкцій) — я ловлю себе на думці, що все це жахливо. Якщо я й молюся, то механічно. Найчастіше на словах «хліб наш насущний дай нам днесь» я згадую, що давно не їв хліба домашньої випічки з підгорілою скоринкою. І тоді чомусь одразу перестрибую на слово «амінь». Мені здається, що я цю молитву знаю лишень до слів «хліб наш насущний» — і далі зразу «амінь». Коли я вперше, ще школярем, побачив, як повна церква людей показово била себе кулачками в груди на словах «без числа нагрішив я, Господи, прости мені!» — мені стало прикро, аж до нудоти. Привселюдно казати такі слова, тихцем косячи очима на сусіда ліворуч, — це те саме, що опівдні стати під пам’ятник Шевченкові й пісяти під нього, роздивляючись по боках, чи не йдуть тебе штрафувати. Механічне промовляння, сипуче, як єгипетська пустеля, плямкання губами мене завжди збиває з тексту, я розумію, що про ніяку розмову тут навіть не йдеться.

Найяскравіше, що я запам’ятав із відвідин храму, — це потріскані чорні п’яти старших жінок. Вони клянчали переді мною, їхні недоглянуті п’яти були такими ж, як і їхнє життя. Я знав чи не кожну з них, хоча слово «кожна» буде тут перебільшенням. Усі вони були збірним феноменом, типовим і схематичним. Вони не знали, що таке вузькі штани, фарба до волосся, педикюр, вищипування брів, косметика, декольте. Мені часто здавалося, що ці жіночки, які стояли навколішки з чорними потрісканими п’ятами, ціле життя були ось такого віку. Може, це тому, що я не пам’ятаю їх молодими. Будучи вдома в однієї з таких чорноп’ятих жіночок, я побачив на стіні фотографію її молодої. Світлина була чорно-біла, з жовтуватими плямами в кутику, оздоблена дрібними витинанками по периметру, вона явно не була фіксацією чиєїсь молодості. Здавалося, на ній зображена теперішня (чи грядуща) старість, прицвяшена, з очима, які не кліпають. Ця світлина моторошно нагадувала стилістику постмортем — посмертних фото, які стали дуже модними за вікторіанської доби. Зображені на них мерці невимушено сидять у родинному колі, в цілком природних позах. Виявляється, найживіші експонати на цих фотографіях — трупи. Вони уважно дивляться в об’єктив, їхні зіниці переповнені блиском. На мене втупився дуже схожий погляд.