№1. Роман-вибух

— Мене вдарили.

— Хто???

— Математичка.

— А хто це?

Я просто обожнюю спонтанність! Уже не від болю і відчуття беззахисності, а від щастя нормально розмовляти про те, що сталося, я розплакався. На відміну від попереднього, цей плач був світлим. Світлі плачі завжди очищують, змивають дрібнозернистість несправедливої образи. Цей був саме таким. Плутано, з перервами між рефлекторним схлипуванням і паузуванням голосу, я розповів буденну історію з життя борця проти несправедливості.

Бабця по-дорослому сиділа навпроти, закинувши ногу на ногу, й уважно слухала. Я був щасливий, що це не мама, бо та одразу прочитала би лекцію про те, якого чорта ти пхався. Ввечері мама, власне, це і зробила, і я неабияк вдячний їй за кожну таку лекцію на тему «ну навіщо ти вічно лізеш зі своїми принципами?». Але це було ввечері. А тієї самої хвилини перед змоклими очима була бабця. І вона нічого такого не сказала.

— Я туди не повернуся, — сказане мною безповоротно переламало ситуацію.

У бабциних очах загорілася іскра 17-річної дівчини, яка у свій медовий місяць розклеювала анти­радянські листівки. У ній заграв гормон репресованої дисидентки, яка 8 років відсиділа в Сибіру (теж за свої переконання). Вона чітко вгледіла роздоріжжя, на якому стоїть її онук. Або він стане людиною з власною гідністю — або одним із тисячі безмовних. Не я — вона того рубіконного дня обрала мій шлях. Це був єдино правильний шлях. Ми поїхали до криміналістичного центру знімати побої.

Уперше в житті я впритул побачив місцевих мєнтів-рагулів. Усе, як у теперішніх серіалах: депресивні прокурені кабінети зі стелажами папок і запахом ледарства. Місце вбивства часу і глузду, а інколи й невинних людей. Опис знятих побоїв (а це не лише синець на півлиця, але й кров’яні відбитки в зоні біцепсу від саморобного манікюру) млявий мєнт долучив до заяви. Автором заяви була бабця. Це був наш із нею апофеоз самоповаги. Я щасливів від того, що мене підтримали. Я надихався боротьбою за себе. Принагідно впивався відчуттям жертви. Я щиро зневажав мєнта, який усім своїм виглядом показував, що він не проти був би добряче мене відлупцювати за неповагу до вчителів. Синець уже не так болів. Я відчував, що грядуть карколомні події.

Наступного дня директор школи, міліціонер у погонах і представниця райвно (тітонька з великою бородавкою біля ніздрі) організували післяурочні збори. Я йшов туди з внутрішнім відчуттям геройства, в передчутті апофеозного тріумфу правди. Мене поставили на середину класу. Директор, чий вигляд змушував кожного школярика сповільнювати ходу, напоказ запитав:

— Дорогі діти! Що тут учора сталося?

Я — на середині класу. В обличчя мені дивилися 25 пар оченят майбутніх українців, патріотів, галичан, виборців, побожних людей. Наче змовившись, кожна дитина підіймалася і, дивлячись мені просто у вічі, казала:

— Він бігав на перерві і ненароком ударився об двері.

— Вчителька тут ні при чому.

— Вона його навіть просила не гасати так.

Кожна дитина, одна за одною, по черзі підіймалася і впевнено говорила:

— Він каже неправду.

І так 25 разів. Він каже неправду. 25 привселюдних пострілів. Він каже неправду.

На 25-му разі я відчув, що на середині класу стою вже не я — піщинка, комаха, непорозуміння, плазун, вискочка, паразит, молекула, ізгой, сопля. Мене знищили не директор і не математичка. Мене знищили 25 дітей, які, на відміну від мене, залишилися дітьми — отже, їм усе прощається. Більшість із них зараз навіть не згадають того ексцесу. Та що там казати про зараз — вони того самого дня спокійненько поверталися додому, весело розмахуючи сумками і збиваючи вершечки кропиви, яка росла вздовж шкільної дороги, викладеної квадратними плитами. Дитяче щастя полягає в безтурботній жорстокості. А я того дня зав’язав із дитинством.

Я стояв на середині класу і не відчував ані своїх ніг, ані свого тіла, ані рум’янця, який диким полум’ям виривався з-під синця. Післяурочні збори закінчилися миром і злагодою. Математичка переможно попрямувала додому готуватися до завтрашніх занять. Директор байдуже пішов до свого кабінету, де він завше зачинявся і робив невідомо що. Міліціонер повернувся до райвідділу з відчуттям даремно потраченого часу на малолітнього вискочку, якому бракує батьківського ременя. Представниця райвно покинула збори з переконанням, що ця навіжена родина виховує страшну дитину. 25 моїх невинних убивць, підстрибуючи, пішли додому бавитись і радіти життю.