№1. Роман-вибух

— Не розслабляйся, думай, відчувай, помічай щось незвичне, налаштуйся на хвилю підсвідомого прориву, зблиску вищих істин...

Ні хрена — я весь наркоз спав, як бездушна колода. Як мішок із цементом. Нічого не відбулося. Нічого не відчув. Узагалі нічого. Я досі злий сам на себе, адже в мене немає двох апендиксів.

Саме це обличчя виринуло навпроти мене вже в палаті, коли я розплющив очі, і все стало зрозуміло. Ось воно — ти маєш поряд найріднішу душу. Дивне тепло розтікається животом у такі хвилини. Цей стан нагадує передчуття Нового року чи Святвечора — ти точно знаєш, що о такій-то годині настане те й те, і весь час до цієї конкретної години просякнутий умиротвореною й неминучою теперішністю, і ця повільна, в’язка тяглість просто окутує тебе з голови до ніг, і ти спокійний, як ніколи, заспокоєний, як ніколи, стабільний, як ніколи. Моя близька людина бетонує мою перспективу і дає змогу заморочуватися глобальними питаннями, усвідомлюючи присутність кохання тут і зараз. Без цієї людини я був би розхлябаним диваком, або алкоголіком-добрячком, або неврівноваженим конфліктером.

— Навіщо мені це все? Навіщо ця сповідальна інтонація?

Мені треба піти в глибину. Я боюся померти баналь­ним. Я панічно боюся банальності. Банальні люди мене лякають, змушують чимдуж утікати від них, бо я не раз переконувався, що найгірші вчинки роблять найбільш банальні люди. У них немає за що зачепитися. Вони гладкі, як полірована поверхня хайтеківських меблів, вони блискучо хромовані, прості й геометричні до потворства. Я боюся таких людей, вони постійно вислизають із рук, інколи вони нагадують мені зразок ідеального лакованого куба без ніякого призначення, крім фізичного заповнення простору. Ці люди не мають біографій, їхні основні переживання і страждання розташовані на рівні побутового спалювання життя. Щоденне поглинання повітря, рідини, слів, енергії, корисних копалин, предметів побуту — це і є їхнім життям, вельми насиченим і бурхливим, на їхній погляд. Але для мене це все трагічно, бо банально.

Я не ріс серед богеми, серед обраних вершків. Мене від живого ґрунту відділяли 8 сходинок, я кропив колорадських жуків, мав срачку від сливок-сральок і досі знаюся на заклеюванні пробитої велосипедної шини. Мене впродовж усього життя оточували дуже приземлені люди, які були чудовими й неповторними самі по собі. Та тільки-но ці чудові й неповторні люди починали контактувати з життям і світом довкола — їхні чудовість і неповторність кудись розсіювалися, і народжувалися стереотипи, гоніння неугодних, тицяння пальцями в кожного, хто випадав з обойми. Моїми критеріями світорозуміння були критерії більшості. Навіть зараз, маючи розкіш руйнувати і ­створювати свої критерії, я все одно занурений у життя серед раті банальних людей. І я їм по-доброму заздрю, адже вони щасливі відсутністю самоаналізу і пошуків чогось по­таємного, звабливого. Дурних більше, це доводять кожні вибори.

Коли ти оточений стерильною правильністю, то в момент свого становлення починаєш відчайдушно відганяти від себе нотки людиноненависництва. В якийсь момент я повністю збагнув усю велич мізантропів. Я раптом почав розуміти той міліметровий прошарок інтелектуалів, які демонструють зверхність і зневагу щодо людства. У нешанобливій нелюбові до банальних людей я бачив щось Боже, вище. Право не любити людей мають одиниці, бо хто, як не вони, найвиразніше бачать усю ущербність людської породи. Мізантроп живе у кожній розумній людині, яка навколо себе бачить тіла-організми, які нічого не прагнуть, нікуди не прямують, нічим не цікавляться, не розширюють свого світогляду, не читають розумних книжок — такі люди не заслуговують на любов тих, хто інколи цілу ніч не може спати від нашестя думок, тоді як за стіною ритмічно хропе тупе (а значить, щасливе) мурло, яке просто займає місце в просторі, переводить кисень, носить в очницях скляну вологість.

Мені не знайомий стан цілковитої любові до ближнього. Думаю, це й буде кінець світу — коли люди любитимуть людей тільки на підставі анатомічної однаковості. Це буде не скоро, за це я не переживаю, бо не вірю, що психічно здорова людина здатна любити того, до кого голки не підточиш. Любити банального ближнього — це надзусилля, міжгалактичне домашнє завдання, яке люди не можуть виконати ось уже третій міленіум. Цей іспит я, мабуть, теж ніколи не складу, тому що люди — єдині на цій планеті істоти, які можуть мене вбивати на смерть. Банальність — це небажання покидати вузьку зону свого комфорту, щоб не думати, не думати, не думати.

Мене не вчили змалку, що харкати проти вітру — немудро, тому робота проти вітру стала моїм alter ego. Докори сумління мене ніколи не приваблювали. Навіть коли я вчиняв щось очевидно жахливе — ніколи не хотів відмовлятися від свого проступку. Мої друзі, коли їх «палили» зненацька, миттєво одягали панцир «то не я, то не я», і лише я, як останній кретин, робив крок уперед.

— То я, то я! — мене підмивало вигукувати услід друзям, які вже накивали п’ятами. Заперечення проступку були би зрадою самому собі.

Я був надто цікавським, надто допитливим, надто загадковим і навіть зверхнім, аби дозволити собі пустити в хід кулаки. Мене ніхто не бив, тому що я добре бігав. А я нікого не бив, тому що забагато думав. Бігав я справді дуже швидко. Сидячі люди згодом стають прекрасними християнами, їм подобається економ-життя, вони хочуть убезпечити себе від потрясінь, сховатися за обідом із вареного м’яса, щоби прошептати перед ним молитву вдячності, але так, аби Він не почув.

Кожна ангіна (а вони були хронічні) приводила мене на нову сходинку розуму. Я лежав із температурою, і цей стан гарячки був неповторним. Мені ввижалися трупи у кожній складці штор, а всі тріщинки на стелі раптом починали вимальовуватися в якусь химерну картину, насуплені обличчя, фрагменти кінцівок. Читання рятувало мене від власної серйозності. Провалюючись у чужі сюжети, я міг подовгу проходжуватися чужими душами, народами, ситуаціями. Я запозичував чужі кліше, мені треба було заливати на свій файлообмінник чужі досвіди, аби потім пінцетиком витягувати необхідне. Моя тодішня реальність була настільки нереальною, що грань між вимислом і випадком стиралась. Уявляючи, як я завтра буду гамселити по морді свого кривдника, я ламав кулькові ручки, так само, як той у ростові-на-дону.

Я мусів був вистраждати свою непридатність до життя. Мене цікавили не футболісти і фантики, а людські слабкості. Моє дитинство — це яскравий жовтневий полудень, напівпожовклий, де кожен кленовий листочок просвічувався до останньої прожилки, до останнього розгалуження. Усе занадто залите промінням, занадто романтичне, занадто відкрите. Багато чого я не хотів бачити, а бачив, багато чого не хотів чути, а чув, багато чого не підпускав, але воно все одно проникало вглиб. Я поволі навчався усувати себе з цієї розмаїтості життя, навчався звужувати вхідний отвір, і туди з часом почали потрапляти лише змалілі люди. Від постійної необхідності оборонятись я слабнув, перетворювався на простий реаґент. Деякі люди народжуються посмертно.

Свідомість — це поверхня, покриття, під яким — відкриті рани підспідних бажань. А вони в усіх, хто мене оточував, були ідентичні: не мати бажань. Мене почали навідувати думки, що великими людьми називали найбільш шкідливих. Мені було комфортніше страждати від безлюддя, ніж бути пасивним свідком усіх цих розмов про лільку, яка завагітніла, про маруську, яка волочиться з молодшими від себе, про жанку, яка свого сина відправила до мами, бо він має ваду серця і скоро вмре. Я не хотів, аби мене змішували з іншими, а для цього було необхідно, щоб я сам не змішувався з ними. Побут обезкрилює. Мораль прибиває.

Нетерпимість до загальноприйнятого здолала мене, і я відчув момент, що пора вже усвідомити себе якось. Я жахнувся — скільки часу було вилито в каналізацію, скільки зайвих якостей я собі прищеплював, скільки скромності я в собі виростив. Із хворими очима пересуватися територією чужих віршів — ось до чого я докотився. Мої знання нічого не вартували, бо всупереч їм я хотів мати без ліку грошей, успіх, одягатись у найкращих кравців, мати віллу з шістьма колонами і неземне кохання.

Я припинив буквоїдство. Ніколи я не знаходив стільки щастя, як у найбільш болючі, страдницькі періоди самоідентифікації. Це було повернення до себе, найвища форма самооздоровлення. Запах артилерійського пороху ширився моєю кімнатою. Ніжна зоря світанку знаменувала переоцінку всіх наявних цінностей, хрестовий похід проти них. Я починав замислюватися: чому лілька, маруська і жанка погані? Чому я повинен їх теж обмовляти і зневажати? Моя міцна земля під ногами похитнулася, і я перетворився на канатохідця, який мусить перейти здрібнілий натовп унизу, вібруючи від кожного подуву.

Я почав помічати, що люди залюбки діляться своїм горем — і ретельно економлять щастя, лишаючи його тільки собі. Відтак я перестав співчувати. Співчуття для мене було і є найдешевшою емоцією, яка тільки існує. На співчуття здатний кожен, це закладено природою і самозакоханістю. А от порадіти за того, хто щасливіший від тебе, порадіти за чиїсь успіхи, чиюсь фортуну, чиєсь досягнення — мало кому під силу. А навіть якщо ти великодушно доростеш до цього, то з часом це обернеться проти тебе і ти почнеш картати себе за хвилинку слабкості.

В одинокості кілька шкур, дістатися туди не можна без ґвинта глибокого буріння. Боязко, та все ж я почав свердлити, вивертаючи на поверхню чорні, жирні надра. Мова панегіриків, од і дифірамбів покинула мене. Я почав споживати полум’я, що його випромінювала ця яма. Моє щастя втомилося від свого надлишку. Я почав пручатися. Не хочу бути стандартом, хочу навпаки, хочу попри, хочу по-своєму. Навколо себе я почав бачити не людей, що поспішають уранці на роботу чи в перукарню, а уламки минулого.

Я почав звертати увагу на тих, кого всі минали чи утискали. Потішні кришнаїти здавалися мені найщирішими християнами, коли поливали йогуртом свого божка, усіяного пелюстками айстр. Жанка, як вия­вилося, відправила хворого сина поближче до моря і ліп­шого клімату. Лілька таки справді підзалетіла, 20 років потому ця нагуляна дитина стане найкращим у містечку отоларингологом. Я переживав повторне народження, бурхливу красу створення наново.

Мій студентський товариш — дистильований мізантроп. Він для мене — як мірило моєї людяності, такий собі градусник, яким я можу заміряти висоту свого заглиблення. Його естетика зневаги до всього традиційного і приземленого настільки заразна, що, розмовляючи з ним про всі ці речі, треба одягати герметичні скафандри, як у науково-популярних серіалах про біолабораторії. Товариш-мізантроп субліму­вав мою неартикульовану потребу жити наперекір.