№1. Роман-вибух

Плакали. Обоє. Від страху і безпомічності.

Війна — це і є сльози того, хто не хоче помирати, і того, хто не хоче вбивати. Німець відпустив Стефка і зник серед розвалин. Напевне, він не вижив. Поранення давалися Стефкові взнаки аж до самої старості, але він, 18-річний рядовий, достеменно знав справжню суть цього дня. Для нього це завжди був День Життя. День подарованого життя. День сліз, які стікали обидвома щоками за мить до пострілу. День великого людського милосердя. День, коли треба просто подякувати за можливість дихати і не згадувати більше.

Щороку він чистив свої медалі до блиску. Якось я заскочив його за цим ділом — і завмер. Був пронизливо сонячний день, який примушував мружити очі. Дідусь мовчки діставав кожну медаль, які він тримав у пуделочку з-під взуття, протирав їх, перечитував викарбувані на них тексти, підносячи під кутом до променю світла. У цих діях було щось дуже відсторонене, ніби він у руках тримає не артефакти власного життя, а без­душні музейні експонати. Мав спеціальний піджак світло-сірого кольору, куди навішував свої нагороди, одягав його лише один раз на рік і ходив на всілякі заходи кожного травня. До останнього ходив. У цьому не було нічого радянського. Він навіть не знав, що таке ґеорґіївська стрічка. Він завжди відмовлявся, коли я, будучи школярем, просив його прийти до класу і розказати про війну. Підрісши, я жахнувся від думки, що ніколи не розумів свого дідуся. Боже-Боже… Для мене це була героїчна романтика, навіяна телевізійним епосом, а для нього це був день повернення під дуло пістолета в напівзруйнованому Берліні.

Іруся знала цю історію. Цілком імовірно, за неї вона його й покохала до нестями. Хоча у Стефка можна було би закохатися, навіть якби його груди не прикрашали медалі. Ґалантний і уважний. Вони познайомилися дуже кумедно. 16-річна Іруся йшла зі своїми подругами, була люта ожеледиця, поруч пробігав Стефко, він не втримався на обледенілій бруківці та смачно «під’їхав» Ірусю. Обоє впали на сніг, аж покотилися. Молодечий сміх пролунав так гулко, що якась пані, яка вигулювали песика, вигукнула невідомо кому:

— Шельма!

Так і познайомилися, зрослися. І прожили разом 66 років. Це була ідеально гармонійна пара: він — розмірений флеґматик, а вона — впертий холерик. Іруся могла натараторити Стефкові 3 абзаци претензій, а він повністю губився у сказаному, бо через свій темперамент устигав перетравити лише десяту частину. І зрештою вона починала розуміти, що безнадійна це справа — сповідати свого Стефка, який просто не встигав за ходом її думок. І закінчувалося це актом зжалювання. Він підкупляв своєю майже собачою вірністю, а вона — харизмою.

— Ти зламала йому життя, — згодом мама Текля скаже невістці.

По ночах Іруся клеїла антисовєтські листівки. Стефко знав про це, знав про ризик, знав про нічні облави, але не перечив. Усе сталося блискавично, приблизно так само, як падіння на слизькій бруківці. Одна з подруг попросила Ірусю потримати в себе друкарську машинку кілька діб. Це була та сама машинка, на якій друкували листівки. Її знайшли під час обшуку наступного ж вечора. Було майже опівночі, оперативники ввалилися до помешкання і підозріло швидко знайшли те, що їх цікавило і що могло відправити на Сибір шайку антисовєтчиків. Ти зламала йому життя.

Що спонукало вночі займатися не любощами, а політичною контрпропагандою 16-річну дівчину, яка мала під боком молодого, високого і ще не лисого хлопця? Післявоєнні роки видаються мені хворими. В історії сучасної цивілізації післявоєнні роки — це постабортний синдром. Людство штучно втратило мільйони життів — і ніяк не могло оговтатися, перебуваючи у перманентному стані пригніченої провини. Ця провина вистрілювала новими бездумними, шаленими вчинками, які ще гірше закручували спіраль зла.

У медовий місяць іти розклеювати на стовпах агітки вночі. В місті, де нікого й не треба було переконувати, що совіти — паскуди. Внутрішній поклик, підсилений юнацьким максималізмом. Усе — ніби про мене. Щоправда, мені більше пощастило з епохою. Через такі вчинки бабця є для мене тією людиною, з якою я полюбляю поговорити про щось серйозне, тобто ні про що.

— Хочу вас дещо запитати, — то було якраз на мій день народження.

— Кажи, — бабця продовжує смажити цибулю на смальці у просмерділій кухні.

Скільки разів я казав їй, що в такому віці, як вона, їсти жирне — це штучно пришвидшувати прихід деменції, адже жир заблоковує судини, і мозок погано живиться кров’ю. Скільки разів я їй це казав — стільки разів вона в моїй присутності смажить цибулю не на олії, а на смальці. Збоку біля плити на видному місці стоїть слоїк зі шкварками. Моя бабця — покровителька впертості. Вона ні з ким ніколи не радилась. І не радиться. Мабуть, як і я, вважає це симптомом несамодостатності. Її теперішнє життя людини в глибокому віці сповнене малорозумних учинків, але вона настільки самостійна, що не дозволяє собі звірятися з чиєюсь думкою. Наприклад, вона може ходити з двома своїми песиками до парку тоді, коли періщить дощ. Або — навіщо йти на базар за однією-однісінькою дрібницею (пакетик меленої кориці), якщо заодно не купити ще чогось потрібного? Або йти до церкви на останні 15 хвилин, розуміючи, що нині ти проспала, як школярка-двієчниця. Бабці всі ці алогізми в дупі, і я обожнюю цю частину тіла за рекордну місткість.

— А ви могли б одним реченням описати мій теперішній вік?

Бабця підвела очі трохи вище рівня погляду. Замислилася. Я вже починаю хвилюватися за цибулю, яка має всі шанси згоріти.

— Це найкращий вік.

— Що значить найкращий?

— У тебе ще є молодість і вже є розум. Подай мені сіль.

Між іншим, сіль — це ще один стимулятор маразму. Інколи мені видається, що бабця наче випробовує мене на лояльність. Вона мимоволі виховує в мені толеранцію настільки потужну, що я люб’язно визнаю право людини себе вбивати як невід’ємне право. Я допитливо вдивляюся в репресовані напівпрозорі напівпримружені очі, спрямовані на вулицю. Молодість, свій найкращий вік, Стефко з Ірусею провели у пекельних умовах. Я навіть шкірою відчуваю потріскування сухого сибірського морозу, пару з рота, біг підтюпцем із лісоповалу до дерев’яного поселення — 8 років розплати за свої переконання, за свій вибір.

Люди мають усі підстави злитися на Бога. Бог жорстоко вчинив із ними. Неповторну красу і свіжість він дає 18-річним. І це — найгірша кара для людей. Бо найбільші помилки свого життя скоюють молоді люди, в яких уже є краса, але ще нема мізків. І точно так само фатальні трагедії скоюють зрілі й мудрі люди, бо на їхніх очах стрімко втікають життя і краса. Тут творець щось явно намудрував — дати красу 18-річній істоті. Верескливій, категоричній, аґресивній, нетерпимій ні до однолітків, ні до старших. Істоті, яка не має навіть приблизної шкали цінностей. Старші мудрі люди завжди скрушно зітхають, дивлячись на красиву й пусту молодь. Їм шкода, що краса марнується. Молоді люди — великі марнотратники. Молодість дається істотам, які цього дару не здатні поцінувати.