Розділ «ТУАПСЕ»

— Ви тільки з непорозуміння можете дивитися на такі мої вчинки, мов на добродійство, — довірливо казав він до художниці. — Ви забули євангельську приповість про тую вдовичину лепту, яка єдино може мати моральну ціну... Ат! Уже бачу, що на мою згадку про християнство у вас на обличчі перебіг осміх... Ну, то знайте: звичайного християнства з його трьома богами та з попівством я й сам узагалі дуже не люблю; але ж наївні й правдиві євангельські притчі мені сильно подобаються. Особливо ж мені здається незаперечи-мо справедливою тая ціна, яку складає Йсус усяким, що так звуться, добродійним жертвам: все, що подавали багатирі із свого багатства, він назвав нічим, бо ті великі гроші, що вони їх давали, не були їм потрібні; а от хіба вдовича вбога лепта була справжньою жертвою... Що ж до мене, то ви бачите, хто я та які в мене можуть бути потреби: з мене — вчений книжковий черв-хробак, що не має дбати ані про гарну одіж, ані про інші такі вигоди, бо ті вигоди однаково йому не потрібні й не тішать його; а коли так, то гроші тож йому не потрібні. Ну, от я їх охоче й роздаю, бо сподіваюся хоч таким механічним способом трохи загладити своє паразитне існіння...

— Ваше існіння — паразитне?! — зачудувалася Петрова. — Талановитий учений, талановитий поет — і... паразитне ісіння?

— А ви як думали? Все моє життя складається з того, що я насолоджуюся наукою, та поезією, та естетикою — тим часом як другі без хліба пропадають, а на мене працюють. Це не є трутневе життя?

— Ну, в такім разі й моє життя — паразитне, — розсміялася художниця, — тільки ж я його змінити не захочу. Правда, я ніколи не забуваю, що сучасний лад несправедливий... я з цілого серця спочуваю і соціалістам, й іншим радикалам, ба навіть анархістам... я й сама силуюся сіяти поміж усіма людьми, з ким зустрічаюся, ліберальні, визвольні думки... думки про те, що треба соціальної революції... Але кинути живопис і естетику я й не можу й не хочу, бо це — моє покликання.

— Коли хочете од мене правду знати, то більше-менше паразит і ви, — не вагаючись і не церемонячись, одказав професор. — Тільки ж у вас єсть супроти мене один козир, якого я не маю. Бо хоч ви через свою привілегійовану естетичну професію й сидите трутнем на шиї в тих бідних людей, яким нема жодного діла до ваших естетичних художніх творів, то ви рівночасно добре-таки цікавитеся долею тих самих бідаків та й приносите, яку можете, свою ідейну і практичну працю проти сучасного несправедливого суспільного ладу... Ви хоч протестуєте... А я й того робити не можу!

— Чому?

— Бо я — жмут вимотаних нервів, жмут напружених струн, а не нормальна людина, як усі. Доки ніхто не шарпає того жмута струн, доти він лежить спокійно і нікому не шкодить, і дисгармонії з нього не чути; а іноді навіть, наче Еолова арфа, звучить він непоганими якимись акордами, що нікому вух не ріжуть... Але нехай-но мені доведеться хоч легесенько схвилюватися, заколотитися — вже я й лягаю слабий, вже мало-мало не вмираю!.. Через те я й газет не смію читати: це мені й лікарі заборонили; бо скоро прочитаєш про яку-небудь нову людську кривду та сильно обуришся — от уже й заслабнеш... А коли я слабий, то я й сам мучуся, й іншим людям прикрий стаю, з ким тільки маю відносини, бо стаю й капризний і несправедливий до людей... а деякі з тих людей од мене навіть залежні — приміром студенти... а вже ж марну й велику муку завдаю я тим, котрі пораються коло мене, щоб мене погоїти... Та це ще не все лихо, бо найважніша біда — от яка: скоро я заслаб і втратив душевну рівновагу, я вже й до жодної праці стаю нездатний... ну, а що таке я без праці?! Чого я вартий без праці?! Або роз-гляньте попереду, що таке моя... вибачайте... «праця»?.. Моя «праця» — це наука та естетичне писання... Вони коли нікому й не йдуть на безпосередню користь, то принаймні дають певну втіху невеличкій жменьці людей — учених та естетиків. Нехай тих людей і небагато, та все ж, доки я працюю, доти я почуваю, що працюю не виключно для своєї особистої втіхи й спокою, ба ще й для втіхи інших людей. Правда також, що ідея «втіха» не те саме, що «безпосередня користь»: тільки ж обидві ідеї, робити «на втіху людям» і «на користь людям», мають між собою деяку спільність, і точну межу проміж ними прокласти не можна; через те я дозволяю собі більше-менше ідентифікувати обидві ідеї. Ну, так от: доки я працюю, доти я маю ілюзію, що комусь моя праця придасться і буде, може, й корисна... Покладімо навіть, що скептицизм прожене мою ілюзію, буцім з моєї праці приходить комусь дійсна користь, так і тоді я смітиму своїй совісті шепнути принаймні от що: «Добре! Моя праця йде тільки на втіху декому, а не справді на користь. Ну, але той, хто декільком іншим людям подає якусь утіху, чи то своєю наукою, чи естетикою, — той, в усякім разі, не належить до ворогів суспільності, бо він ще не робить світові активної шкоди, хоч і не чинить активної позитивної користі»... Ну, так от розумієте моє становище?.. Тільки доти, доки я не ляжу вкрай слабий і вкрай розбитий, можу я мати оту потрібну для моєї совісті ілюзію, що моє трутневе існіння не є нікому активно шкідливе... або, скажемо, не є надмірно шкідливе. Коли ж я, хоч би навіть з дуже благородного обурення, заслабну і стану нездатним до нічого і зроблюся тягарем для других, то тоді вже й ілюзії в мене не може бути, бо я тоді навіч бачу, що з мене стався для світу вже активно шкідливий паразит і більш нічого...

Він знов спинився та й широко втяг в себе повітря, щоб дихнути, бо грудям стало важко. Художниця все пильно слухала, то і тепер не перебивала йому, сподіваючися, що він поведе мову ще далі. Професор хвилину помовчав, а потім тихо й смутливо казав далі:

— А втім, навіть тоді, коли я маю силу до найпильнішої праці, мене не може зовсім покинути проклята, влізлива думка про те, що життя моє, яке тече далеко од політики і суспільного руху, завсіди неодмінно мусить бути й активно шкідливим для громадянства. Громадянство страждає й стогне під ярмом деспотизму. Тому-то кожний учений або поет, що знаходить у собі силу щиро працювати при нашому деспотичному ладі, а не йде протестувати й боротися проти того ладу, він своєю совісною працею просто освячує деспотизм та й скріпляє його. Бо хоч такий учений або поет сам мовчить і тихо собі працює одцалік од світу, так його ж мовчазна праця голосно ніби кричить перед цілим світом: «Сучасний лад зовсім не поганий! Адже, дивіться, і наука, і поезія, і культурна праця он як гарно розвиваються і процвітають при сучасному ладі!» Праця пасивних учених, поетів, художників — дуже велика підпора деспотизмові проти тих, хто бореться за волю... А бути не пасивним я, слабий, не можу...

Художниця вжахнулась:

— Але ж тоді й жити страшно, коли думати так, як думаєте ви! — скрикнула вона.

— Ну, а я докінчу вашу гадку та й виразно вимовлю те, чого ви не захотіли самі вимовити, — смутно осміхаючись, одказав професор. — Ви мали б сказати: «Ну, то щоб не животіти на світі шкідливим паразитом, ти мусиш смерть собі заподіяти та й перервати своє непотрібне й шкідне існін-ня»... Що ж! Я й про це думав не раз. Так рука чогось не піднімається проти себе... Та й однаково: я вже сам собою помру незабаром... за два-три роки... ну, нехай за п’ять... Сам собою марний трутень із світу зникне...

Він замовк. Петрова теж мовчала й про щось задумалася. Хоч професор обвинувачував і звав трутнем здебільша тільки себе, а для неї, художниці, знаходив деякі виправдання, вона в душі не могла згодитися навіть з таким, уже необразливим для неї, формулюванням цього питання і не згоджувалася з самообвинуваченням Лаговського. Мовчки подивилася вона на бліду, хоч заразом інтересно бліду, фігуру того чоловіка, що недалечко стояв уже й од смерті, та мусив з безнадійним спокоєм вважати ціле своє перебуте життя за паразитизм. І згадувалися їй деякі його поезії, наведені в тій журнальній статті про нього, що вона недавнечко була прочитала: з тих поезій віяло на художницю тихою благород-ною елегійністю, і пливла з них до її артистичного серця якась ніжна жаліслива чутливість. «Ні, такі люди не паразити», — подумала собі Петрова; тільки ж вона не вимовила тієї своєї думки перед Лаговським, а лиш тихо сказала:

— Як мені вас шкода!.. Ви — такий чуткий на все... Скільки ж ви повинні мучитися!.. Завсіди аналізуєте себе там, де другий і не подумав би себе аналізувати, — ну, і завсіди страждаєте душею!..

— Ідеалізуєте! — перебив її швидко професор. — Це тільки тепер, у розмові з вами, мені стало так-о гірко! А звичайно жодних душевних мук і рефлексій у мене не буває, коли я можу працювати, себто коли я не буваю вкрай недужий. Ви не забувайте, що всяка праця, хоч і егоїстична, дає людині великий душевний спокій і вдоволення, дає вона велику насолоду й забуття. Одгородившись за лікарським наказом од усяких болячок життєвих-суспільних, од усяких темних боків життя, од усякого життєвого бруду, я — хоч і слабий і півумерлий — залюбки працюю з рана до вечора над любою мені наукою. Захочу спочити, то спочивок знаходжу собі в тім, що втішаюся поетичним письменством та музикою або сам пишу поезії. І ото ж тая поділена з естетикою моя праця, як іде далеко од життєвих скорбот, «средь сладких звуков и молитв», то дає мені, півмертвому, таку велику насолоду, таку душевну гармонію, якої запевне не має жоден із живих людей, котрі товчуться в вирі суспільного життя... Ні, ні! Хоч узагалі я маю про себе тверду свідомість, що з мене — трутень, але звичайно серед праці я про те забуваю, і душа моя зістається спокійна... Чи ви розумієте тепер мою егоїстичну психологію під той час, як я роздаю свої гроші бідним?.. Це я часто роблю... Не зовсім, може, розумієте?.. Ну, так уявіть собі таку картин: от сидів я тихо-мирно в ученому кабінеті далеко од життєвого бруду або ходив-тішився гарною природою... раював... потім вийшов на биту дорогу, де бачу живий світ; аж гульк, передо мною стає на шляху нещасливе убожество, що б’ється як риба об кригу, аби заробити дрібну копійчину на хліб насущний... А в мене гроші єсть, і тих грошей мені не треба, бо я й без них маю геть повне щастя із своєї трутневої праці; а зайвих потреб, які вимагали б видатків, у мене й немає. То я з потайним егоїзмом і кажу собі тоді: «Хоч моє щастя й одбувається коштом тих-он убогих людей, тільки ж нехай ніхто не скаже, що з мене сріб-ролюб. З тієї душевної гармонії й рівноваги, яка мені дісталася через мою працю, я вже зовсім щасливий — ну, то ті гроші, які мені прийшли за любу для мене працю, себто за моє щастя, я оце охоче вертаю вбогому людові, що гірко робить на мене чорну роботу під той час, доки я витаю в блаженних емпіреях моєї наукової та поетичної діяльності. «Диви ж, моя совісте, — кажу собі, — адже, оддаючи цим бідакам свої гроші, я стаю тепер такий самий убогий, які вбогі — вони. Диви на це, моя совісте! Диви — і лицемірно заспокойся. Адже бідна, суспільно покривджена верства простого люду мусить собі про мене сказати, що я — трохи добріший і трохи легший трутень, ніж бувають інші трутні, — я трохи менший дармоїд, ніж інші пани...» Отак уговкуючи свою покладливу совість, я швидше оддаю біднякам ті гроші, яких мені й не треба. От совість і заспокоюється трошки, і засинає в дрімоті; а я вертаю додому, щоб спокійнісінько бути й надалі паразитом убогої суспільності, та ще й почуваю себе немало виправданим... «Хитро, мудро і невеликим коштом», — як каже возний у Котляревського... Ну, то як же наректи мою психіку?.. Хіба це не простісінький егоїзм?.. Та що ж ви мовчите, як у рот води набрали, Ганно Володимирівно?!

— Я мовчу тому, що думаю, як гарно було б, коли б усі егоїсти думали й робили так, як ви... Тільки ж, вибачайте мені, я вашому щастю не дуже й вірю... На вашому дитячо-радісному обличчю скільки перебутої меланхолії видко!

Професор задумався.

— Ваша правда... — поволі протяг він. — Тепер я забувся про тую меланхолію, але вона в мене єсть або була. Тільки ж причина їй була не в тім, щоб я мучився думками про свій паразитизм... Меланхолія завжди находила на мене з самоти... і серце боліло не раз без видимої причини... Єсть у людини, мабуть, вроджена потреба, щоб до когось прив’язатися душею, і коли нема до кого, то душа заниває... Але тепер я й забув про те занивання, бо я — не сам, а маю цілу сім’ю, де мене люблять.

— Ви вірите, що тая ідилія довго тягтиметься, — сказала Петрова, не помічаючи, що вона одбігає од теми. Та професор і не хотів уже вертати її до перерваної теми. — Ох, не вірте самому собі, — казала вона вже без іронії, — в кожній приязні єсть свій період свіжої, нової весни і гарячого літа, а за ними — неминучий період слотливої осені й холодної зими...

Лаговський недовірливо слухав її, — ніби хотів своїм мовчанням сказати: «Цього бути не може: я Шмідтів любитиму довіку, а вони мене». Та нічого того не вимовив, а натомість безжурно проказав вірш із Гейне: