Розділ «ТУАПСЕ»

А нікому вона не смішная...

Професор уважно слухав невидиму співачку, що її пісня так виразно линула з кают-компанії нагору до нього на чердак; а тим часом пароплав проїхав повз Кадоський маяк, що освітлює вночі дорогу мореплавцям до Туапсе. Було колись: одної гарної місячної ночі професор пішов був туди до маяка разом із молодими своїми приятелями — саме після тієї пам’ятної лекції, як уперше почув од Зої: «бен сені северім». Тут над морем коло маяка вони четверко сиділи в поетичному настрої і в поетичних позах; повний щастя, Лаговський собі шептав тоді, що любить дорогих своїх Шмідтів більше навіть, ніж міг би любити Зою або й будь-кого; його шептання про любов до сім’ї Шмідтів почув тоді й Володимир... І вони, Шмідти, тож само любили його тоді щирісінько!.. Еге, любили!.. Нема про те чого й сумніватися!.. А тепер?

And there on the carpet, dead and cold

Lay the poor little fish in her frock of gold36, —

співав невидимий голос.

І хоч між піснею про золоту рибку і між долею Лаговського було дуже мало справжньої схожості, Лаговський чув у тій пісні своє власне горе. Це часто буває в нещасливих людей, що вони в кожному прочитаному романі, в кожній елегійній пісні вхитряються добачити свою власну історію. Отож і Лаговський приклав зараз усеньку тую пісню до своїх обставин. Йому зовсім здавалося, що він тепер — саме ота безталанна, забута й покинута рибка, яка лежить холодна й мертва — on the carpet, dead and cold... І сумна це історія, але заразом — яка безрозумна! Справжня «амеопа без музору», або, коли казати не по-декадентському, «поема без розуму».

Влізши Лаговському в голову, ця згадка й аналогія вже й не виходять звідти: «І доля тієї здохлої золотої рибки, її безпричинна неоправдана любов, коротке щастя, лихая смерть — то все тільки амеопа без музору; і моє коротке літнє, поетичне щастя, закінчене теперішнім довгим горем — то так само амеопа без музору... Кому і для чого треба було, щоб ти блиснув і засіяв передо мною, недовгий щасливий промінь?.. Кому і для чого знов треба було, щоб ти разом зник?..

... Снова глаза изумленных актиний

Стелятся в пьяной траве...

Вижу я тени таинственных синий...

Темные ветки поникших глициний...

Горе моей голове!..

...Амеопа без музору... Амеопа без музору... Амеопа без музору... Вся моя літня історія — амеопа без музору».

Так німо шепотіли його губи, а пароплав ішов на північ.

А мати його? Рідна мати, що він її давно безжалісно покинув саму і вбогу на далекій Україні?

Про матір у нього згадки не було.

Звенигородка в Київщині. Літо 1904-го року

ЧАСТИНА ТРЕТЯ