Розділ «Частина V»

Віллі коротко розсміявся. Наступна фраза явно була цитатою:

– Не відповідай, Харрі, по тобі й так видно.

Харрі заплющив очі. Голос Віллі продовжував:

– Ти нічим од мене не відрізняєшся. Тобою теж рухає порок, а порок завжди прагне досягти…

– …дна.

– Так, нижньої точки. Здається, тепер твоя черга, Харрі. Що там у тебе за докази? Щось, що може заподіяти мені занепокоєння?

Харрі розплющив очі:

– Спочатку скажи мені, де вона, Віллі.

Віллі тихо розсміявся і приклав руку до серця:

– Вона тут.

– Маячня, – відрізав Харрі.

– Якщо Пігмаліон міг полюбити Галатею, статую жінки, яку він ніколи не бачив, чому я не можу любити статую моєї дружини?

– Я тебе не розумію, Віллі.

– І не обов’язково, Харрі. Знаю, іншим це зрозуміти складно.

Він замовк, і Харрі міг чути, як вода в душі продовжує лити з колишньою силою. Як же він міг позбутися трупа, щоб ніхто цього не помітив?

У звуки плиткої води знову вплівся шепіт Віллі:

– Моя помилка була в тому, що я вірив у можливість знову пробудити статую до життя, а жінка, яка могла це зробити, не захотіла зрозуміти, що ілюзія сильніша, ніж те, що ми називаємо реальністю.

– Про кого ти зараз говориш?

– Про іншу, живу Галатею, про нову Лісбет. Вона злякалась і могла все зіпсувати. Тепер я бачу: моя доля жити зі статуєю. Але й це прекрасно.

Харрі всією вологою шкірою відчував якусь тривогу.