Розділ «Частина І»

Харрі не знав, що відповісти, тому сказав правду:

– Три дами. Іноді вони приходять, якщо я недостатньо вип’ю.

– Що-що? – Вона прикрила очі долонею від сонця й подивилася на нього.

– Нічого, вибачте. Просто думки вголос. Тобто думками це не назвеш… але однаково вголос. Напевно, я базіка. Мені… – Він не розумів, чому Вібекке й досі не пішла.

– Вони у нас усі вихідні по сходах туди-сюди бігали, – сказала вона.

– Хто? – здивувався Харрі.

– Та поліція.

До Харрі повільно дійшло, що з того дня, коли він був у квартирі Камілли Луен, минули субота й неділя. Він спробував знайти своє віддзеркалення у вітрині магазину. Субота і неділя? На кого ж він зараз схожий?

– Ви, поліцейські, нам нічого не розповідаєте, – вела далі Вібекке, – а в газетах пишуть тільки, що у вас поки що немає ніяких зачіпок. Це так?

– Я цією справою не займаюся, – відповів Харрі.

– Авжеж. – Вібекке Кнутсен кивнула і знову заусміхалась. – А знаєте що?

– Що?

– Насправді нічого страшного.

Кілька секунд Харрі міркував, що вона має на увазі. Потім засміявся і зайшовся страшенним кашлем.

– Дивно, я вас раніше в цьому магазині не бачив, – сказав він, відсапавшись.

Вібекке знизала плечима:

– Хто знає? Може, ми скоро знову зустрінемося?

Вона нагородила його променистою усмішкою й пішла додому. Пластикові пакети та її пишні форми погойдувалися туди-сюди.

«Ти, я і африканський звір» – ця думка видалася Харрі такою гучною, що він злякався, чи не висловив її вголос.

Біля вхідних дверей будинку на Софієсгате сидів чоловік. Піджак він перекинув через плече. Сорочка темніла плямами поту на грудях і під пахвами. Однією рукою чоловік тримався за живіт. Побачивши Харрі, він підвівся.