Розділ «Частина п’ята»

Олег шарпнувся щосили, але застиг у залізних обіймах чудовиська, відчувши холодне лезо біля свого горла.

– Це скальпель, Олеже, – сказало чудовисько голосом Матіаса. – Ми його використовуємо, коли ріжемо людей. Ти не уявляєш, як легко це робиться.

Чудовисько наказало йому розкрити рота й засунуло туди брудну ганчірку. А потім – лягти на підлогу й скласти руки за спиною. А коли хлопчик запручався, сталь чиркнула у нього під вухом, і він відчув, як тепла кров струмочком потекла плечем і за комір футболки. Він ліг на холодну цементну підлогу і склав руки за спиною, а чудовисько сіло зверху. Поруч з обличчям Олега впала червона коробочка. Він прочитав, що на ній написано. Це були пластикові петлі, за допомогою яких часто запаковують іграшки. Вони дуже дратували, бо розірвати їх – незважаючи на те, що на вигляд вони тонюсінькі, – було неможливо. Тільки розрізати. Він відчув, як пластик уп’явся у шкіру на зап’ястках та ліктях.

Потім чудовисько підняло його і знову штовхнуло. Олег упав, але болю не відчув, вдало приземлився. Подивився навколо. Він лежав на підлозі в морозилці. Шматочки криги, що відкололися від стіни, падали йому на обличчя. Чудовисько стояло над ним й легенько кивало головою.

– Бувай, – сказало воно. – Незабаром побачимося по той бік.

Замок клацнув, і навколо стало темно, як у могилі. Олег почув, як у замку провернувся ключ і чудовисько швидкими кроками пішло кудись. Він спробував поворухнути язиком, виштовхнути кляп та вдихнути.

Ракель не могла вдихнути. Вона заклякла у дверях спальні з однією думкою: ні, насправді такого просто не може бути! І таки… ось воно – прямо перед її очима. Від жаху звело вилиці, рот відкрився сам по собі, а очі поповзли на лоба.

Ліжко та решта меблів були зсунуті до стіни, а паркет заливав чималий шар води, поверхня якої здригалася, коли нова крапля падала вниз на кухонний стіл. Але цього Ракель не помічала. Її погляд був прикутий до величезного сніговика, що вивищувався посеред кімнати.

Циліндр на його голові майже торкався стелі.

Коли вона нарешті змогла вдихнути і кисень хлинув у її мозок, вона відчула запах мокрої вовни та дерева й почула, як капає тала вода. Від сніговика віяло холодом, але мурашки побігли в Ракелі шкірою зовсім не через це, а тому, що вона відчула тепло людського тіла – він стояв позаду неї.

– Правда ж, гарний? – запитав Матіас. – Я виліпив його спеціально для тебе.

– Матіасе…

– Тс-с-с… – Він майже заспокійливим жестом просунув руку в неї під підборіддям. Вона подивилася вниз і побачила скальпель. – Не будемо розмовляти, люба. У нас так багато справ і так мало часу.

– Чому? Чому?

– Сьогодні наш день, Ракель. Жити залишилося так мало. Тож давай святкувати, а не розмовляти. Будь ласка, склади руки за спиною.

Ракель послухалася. Вона не чула, щоб Олег повернувся з підвалу. Може, він усе ще там, може, йому вдасться вибратися? Їй треба затримати Матіаса тут.

– Я хочу знати чому, – сказала вона, відчуваючи, що до горла підступають ридання.

– Тому що ти – шльондра.

Вона відчула, як щось тонке сильно стягнуло їй руки. Відчула його гаряче дихання на своїй шиї. Губи. Язик. Вона зціпила зуби, розуміючи, що, коли вона закричить, він може зупинитися, а їй треба було, щоб він продовжував, а час минав. Він вилизував її вухо, потім злегка прикусив.

– А твій шмаркач лежать у морозилці, – повідомив він.