Розділ «Частина перша»

– Десять років, – відповіла Бендиксен. – Ми переїхали до будинку на тому боці дороги того року, коли народився Юнас. – І вона кивнула на хлопчика, який продовжував дивитися на якихось комах: ті скакали за вовком, що біг по екрану й час від часу вибухав.

– Отже, це ви сьогодні вночі викликали поліцію?

– Так.

– Хлопчик подзвонив у двері чверть на другу, – втрутився Скарре, дивлячись у свої записи. – Дзвінок до поліції зафіксований о першій тридцять.

– Я з хлопчиком і моїм чоловіком спочатку пошукали її в будинку, – пояснила Бендиксен.

– А де саме ви шукали?

– У підвалі. У ванних кімнатах. У гаражі. Скрізь. Просто дивно, як можна ось так узяти й утекти.

– Утекти?

– Зникнути. Поліцейський, з яким я розмовляла по телефону, попросив нас прихистити Юнаса і сказав, щоб ми обдзвонили знайомих Бі, в яких вона може бути. Ну і почекати до ранку, щоб дізнатися, чи з’явилася вона на роботі. Він сказав, що у восьми випадках з десяти зникла людина за кілька годин з’являється сама. Ми намагалися зв’язатися з Філіпом…

– Чоловік, – знову втрутився Скарре. – Він був у Бергені, читав лекцію. Професор чогось там…

– Фізики, – посміхнулася Ебба Бендиксен. – Хоча це не важливо: мобільний у нього було вимкнено. А в якому готелі він зупинився, ми не знали.

– З ним зв’язалися рано-вранці, – повідомив Скарре. – Він у Бергені, але незабаром буде тут.

– Слава Богу, – зітхнула Ебба. – Так от, коли ми зателефонували сьогодні вранці до Бірти на роботу, з’ясувалося, що вчасно на роботі вона так і не з’явилася. І тут уже ми знову зателефонували до вас, до поліції.

Скарре кивнув, підтверджуючи її слова. Харрі показав жестом, щоб він продовжував розпитувати Еббу Бендиксен, а сам підійшов до телевізора і сів на підлогу поруч із хлопчиком. На екрані вовк підпалив динамітну шашку і взявся її роздмухувати.

– Привіт, Юнасе, мене звати Харрі. Тобі інші поліцейські вже сказали, що такі пригоди, як ця, майже завжди закінчуються добре? І той, кого шукають, урешті-решт, з’являється сам?

Хлопчик заперечно похитав головою.

– Це точно, – сказав Харрі. – Як гадаєш, де зараз твоя мама?

– Я не знаю, де вона, – знизав плечима хлопчик.

– Звісно, що ти не знаєш, Юнасе. Зараз ніхто з нас цього не знає. Але якщо її нема ані вдома, ані на роботі, то де вона може бути? Яка місцина спадає тобі на думку? Є у вас дача чи щось подібне, куди зазвичай ви їздите відпочивати?

Хлопчик знову похитав головою.