Розділ «Частина перша»

Повертаючись до свого кабінету порожнім коридором, Магнус помітив, що його двері прочинені. Він твердо пам’ятав, що замкнув їх, між тим уже було за дев’яту – навіть охоронці давно розійшлися. Два роки тому у них сталася низка крадіжок з кабінетів. Магнус різко смикнув двері.

Посеред кабінету стояла Катрина Братт. Вона обернулася до нього, підвівши брову, наче це був її кабінет і йому слід було постукати, перед тим як увійти. А потім знову повернулася спиною.

– Я просто хотіла подивитися, – сказала вона, обводячи поглядом стіни.

– На що? – Скарре озирнувся довкола. Кабінет був такий, як і всі інші, тільки без вікна.

– Це ж був його кабінет. Так?

– Кого ви маєте на увазі? – насупився Скарре.

– Холе. Упродовж років це був його кабінет. Зокрема й тоді, коли він розслідував серійні вбивства в Австралії. Так?

– Начебто, – знизав плечима Скарре. – То й що?

Катрина Братт провела долонею по столу:

– А чому він переїхав?

Магнус обійшов стіл і всівся в крісло.

– Тут нема вікна. До того ж його підвищили.

– А ділив він кабінет спочатку з Елен Єльтен, потім із Джеком Халворсеном, – сказала Катрина Братт. – І обох убили.

Магнус Скарре заклав руки за голову. А ця новенька – нічого собі. На клас, а то й на два вища за нього буде. Він готовий був битися об заклад, що чоловік у неї – велике цабе, та й грошенята водяться. Костюмчик, схоже, дорогий… Але якщо пильніше придивитися, видно: щось не так. Наче в її вроді була якась вада, тільки от зразу не вгадаєш, у чому вона полягає.

– Як ви вважаєте, може, він чув їхні голоси, тому і змінив кабінет? – запитала Братт, вивчаючи карту Норвегії на стіні.

Скарре обвів поглядом населені пункти Естланна, звідки за останню чверть сторіччя, починаючи з 1980 року, зникали люди. Посміхнувся, але не відповів. Талія у неї тонка, спина пряма… Він знав, що вона відчуває, як він її роздивляється.

– А як узагалі… – не почувши відповіді, продовжила вона.

– Чому ви цим цікавитеся?

– Новим шефом завжди цікавляться.

Тут вона мала рацію. Ось тільки він сам ніколи про Харрі Холе не думав як про начальника. Той, звісно, давав їм якісь завдання та очолював розслідування, але єдине, чого він, власне, вимагав від співробітників, – не йти зі служби раніше за нього.