Розділ «IV. Образ»

Нездужаю.

П. Тичина

Де є змога найменшу дрібничку сюжету — зілюструвати такою ж дрібничкою узятого образу-алегорії.

Образ-малюнок є найголовнішим джерелом поезії, самим істотним її елементом. Розуміти цей факт стали допіру недавно, і як перед тим поезія майже зрікляся від нього (народніцька школа), так тепер, корючись законові діалектичного руху, образ малюнок став центром уваги поетів. Ціла поетична школа (імажиністи) кладе всю вагу виключно на образ, і така тенденція в її найвищому розвитку знову робить поезію сухою і надто теоретичною — вона губить звязок з життям. Отже, питання образу остильки широке, що обхопити його в однім розділі не можна — обмежуюсь одним тільки колом малюнків — космічними образами, під поглядом того значення й поширення, що воно надбало в останні часи.

Мені кількакроть доводилось вже згадувати, що конкретність — близькість до життя є передумовою живої поезії, інакше вона стає сухою, вироджується в схоластику. Отже, в поезії, що «співала на ліру» два десятиліття тому, космічні образи (сонця, планет, землі, місяця, всесвіту, неба, стихій) загубили конкретність — стали заяложеними формулами, зміст яких був усім відомий попереду, отже не вражав нікого своєю влучністю, барвистістю — до них надто придивились. Зірки — як очі, матір — земля, сонце — бог, місяць — лице, безмежна блакить неба здавалися такими високими речами — мали такий непорушний патент на святість і недосяжність, що лишались або геть без образів, або порівнювались виключно з такими же «чистими» і «святими» поняттями, як указано.

В результаті читач, прочитавши про «душу, як море», про море сліз і крові, про «душу, як безмежну блакить неба» насправді лишався задоволений «поетичністю» цих образів, але неохоче читав вірші, знаючи наперед, що він у них знайде щось насправді «високо поетичне», але до нудоти знайоме і невиразне.

В той же час величність сучасности вимагає грандіозних образів, отже, полишити космічні поеми поезія не могла — значить підійшла до них, як Магомет до гори. В Еллана («Електра»):

Слухайте, говорить земля.

Вибухом сили сп'яніла планета.

В. Еллан

Земля — центральна радіостанція Всесвіту. Земля — п'ятипромінна червона зірка:

Всі п'ять суходолів землі

Іскрять червонястим промінням.

В. Еллан

Там же вище:

Рівніше й рівніше дих

Червоних легенів.

В. Еллан

В цьому разі все-ж таки образ відповідно темі та її трактовці (урочиста ода чи гімн) береться із «чистих» і не має характеру інтимности. У В. Поліщука сонце:

Золотий павук