Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Кого любить, а кому симпатизує Господь

…Таке враження, що українські видавництва змагаються за право першими видрукувати кожну нову книжку Сергія Жадана. Або нову комбінацію вже відомих його творів у якомусь тематичному варіанті. Так, 2014 року в київському видавництві «Laurus» вийшла невеличка добірка поезій під жаданівськи «прикольною» назвою «30 доказів існування Бога і 29 заперечень». Справді, зібрані в ній вірші відображають широкий діапазон його теологічних (умовно кажучи) уявлень, сумнівів, незгод і, сказати б, його особистого почування Христа як присутнього в бутті світу й у людських долях, — що ми бачили в тих його поезіях, про які вже була мова.

Більш «концептуальний» характер має солідне видання «Господь симпатизує аутсайдерам» (харківський «Клуб сімейного дозвілля», 2015, повторно — 2016). Тут подано вірші з десяти поетичних збірок Сергія Жадана. Може, ідея видання належить самому авторові: вже у назві вгадується тенденція виправдати свою схильність до часом драстичної «демократизації» тематики й «посполитізації» персоналітету своєї прози, та й поезії. Вже зверталося увагу на рясноту в них різного досить химерного люду. Сам Жадан, як ми бачили, вельми дивувався з того, скільки різних ненормативних або й неадекватних особистостей підкидала йому доля від самого початку життєвого шляху, — в цьому також був мотив самопояснення своєї творчості: мовляв, куди ж я дінуся від своєї пам'яті… Тепер — мотивація майже сакральна. Відсилання до Господа. Не знати, чи Господь такою мірою, як сам Жадан, симпатизує тій когорті, що виступає в нього під етично нейтральним означенням «аутсайдери», і чи всім із них, без розбору, радів би, — не знати, але питання варте того, щоб на ньому трохи зупинитися.

Можна говорити про кілька аспектів цього питання — релігійний, соціально-гуманістичний, етичний, естетичний. Світова література має прадавню (ще від фольклору) традицію звертання до постатей «анормативних» — диваків, авантюристів, «благородних розбійників», злодіїв, невдах, схиблених, дискримінованих тощо. Це розширює уявлення про суспільство та його людське багатство («позитивне» чи «негативне»), його невичерпність і динаміку. Певною мірою література нагадує медицину, яка здоровою людиною цікавиться постільки, поскільки це необхідне для того, щоб зрозуміти хворого і його хворобу, допомогти йому. Та й писати про людину з відхиленням від норми або нещасливу, з потенціалом нереалізованості й претензій до суспільства (чи й самого Бога), буває цікавіше, «змістовніше», ніж про унормовану, спокійну й щасливу, — тут треба бути Львом Толстим або Джоном Голсуорсі. Крім того, спотворені долі, скривлені особистості, нереалізовані задатки часто криють у собі протестовий потенціал і тим більше дають можливостей письменникові-гуманісту розкрити і суспільно-етичну проблему, і свої гуманістичні почування та рефлексії.

Є й інакший, соціально-прагматичніший, не позбавлений політичної корисливості підхід до проблеми аутсайдерства, суспільного узбіччя. Йдеться про традицію цілеспрямованого активізування, мобілізації ізгоїв до політичних рухів, мета яких насправді далека від їхніх реальних інтересів. Навіть пролетарська боротьба в Європі XIX століття, високоетично емансипована завдяки Марксу й Енгельсу та їхнім попередникам і чесним послідовникам, не вільна була від загравання із соціальним «дном». Цікаво, що в СРСР влада у своїй боротьбі з «соціально чужими», зокрема із «гнилою інтелігенцією», вдавалася (як і царська охранка) до послуг тодішніх «тітушок» різних рангів як «соціально близьких» (або відносно ближчих). Так що аутсайдерство благодатне далеко не в усіх своїх іпостасях.

Через століття після оптимістичного класичного періоду антикапіталістичної боротьби перспективи некапіталістичного розвитку докорінно змінилися. Модернізований капіталізм переварив «пролетаріат», який фактично перестав бути класичним пролетаріатом і втратив свою революційність. Від середини XX століття «ліві» соціологи, бунтологи й політики шукають інший «актив» революційності — насамперед серед декласованих елементів міста й села, серед знекорінених іммігрантів, серед антибуржуазно налаштованої студентської молоді. Дрібнішає і мета революційних рухів — уже не переустрій світу, а «бунт» проти істеблішменту й запровадженого ним правопорядку. Час показав, що сили таких «лівих» рухів швидко вичерпувалися, а ставка на аутсайдерів себе не виправдала: вони стають швидше резервом для тероризму, ніж для реальних суспільних перетворень. Хоча, звісно, змушують істеблішмент до пошуку якихось відповідей на питання дня. (Аутсайдери і маргінали — близькі, але не однорідні категорії людності — були й залишаються невичерпним матеріалом для політичних ігор. Але не тільки. Там шукає свого простору й бізнес. Автор теорії «підривних інновацій» гарвардський професор Клейтон Крістенсен стверджує, що найцікавіші бізнесові компанії зароджуються на маргінесі. Що ж до культури, то давно спостережено, що маргінальне нерідко ставало загальнозначущим.)

Можливо, ця переорієнтація європейської (і американської) антибуржуазної думки від робітничого класу до соціальних аутсайдерів відгукнулася і в ілюзіях багатьох літераторів, зокрема у нашого Сергія Жадана, який бачить протестовий потенціал у стихійних анархістських вихватках персонажів, випалих із будь-якої поведінчої культури, схильних до бузувірства і всенищення. Але довелося і в них, давніх знайомих чи й друзях, розчаровуватися. Справді, чого доброго можна сподіватися від такого, скажімо, «аутсайдера», як «друг Артур» із «порядної родини», що після всіх відсидок, відкидань і амністій «співає в церквах на Різдво колядок» і плекає революційні задуми: «Толку з ваших мирних зборів? Краще різати мінтів і прокурорів, палити суддів, палити дільничих, стріляти червоних, вішати коричневих, втопити в лайні нового губернатора, потім на згарищі глушити з дозатора. Рвати попів із золотими хрестами, слати бомби заказними листами…» Універсальна програма безперспективної аутсайдерської протестовості!

А от у іншого «друга», Андрюхи (теж збірка «Життя Марії»), який «у школі ходив відмінником, доки не взяли з краденим годинником», — у цього Андрюхи дух незгоди ринув у намащену площину національної самокритики: «Як я ненавиджу цю країну! Кожен готовий смоктати за подачку. Будуть працювати просто за жрачку. Живуть, як змії, не показуючи виду…» Але інвективу свою вивершує несподіваним чином: «Я ніколи звідси не поїду». І це не тому, мабуть, що Сергій Жадан полюбляє такі парадоксальні мовні ходи, а, певно, тому, що колишньому відміннику Андрюсі непогано тут аутсайдерствується (стадіон, бабло, «півос») і вітійствується (у футбольному контексті): «все купується, все продається, крім любові й нашого серця». Оце, нарешті, голос морального авторитета!

Звісно, вистраждане свідчення колишнього відмінника-крадія багато важить у цій делікатній темі, однак залишається сумнів, чи саме таким аутсайдерам співчуває Господь. Але в Сергія Жадана, здається, немає сумніву, і саме в Нього він шукає підтримки своєму природному співчуванню.

Отож у збірці із досить зловісною (рольовою) назвою «Вогнепальні й ножові» був розділ 5 «Коментарі»: «Герої, апостоли, жінки і міста». Це дивовижний іронічно-філософський есей із характерною жаданівською грою-переливанням глибоких думок і легковажних словесних парадоксів, тонких припущень і брутальних «вольових» узагальнень. Основна ідея есею: за відомим біблійним іконостасом стоїть невидимий, але вгадуваний біблійний пролетаріат, непосвячений у кухню осяянь і прозрінь апостолів та пророків, — і саме в цьому пролетаріаті знаходять натхнення апостоли і пророки, і саме з нього, з «полум'я щоденної боротьби», вийдуть герої, які «розбудять тебе від сну і забуття. Вони підірвуть цей світ, знищуючи комунікації й спалюючи вагони, вони громитимуть акваріуми в ресторанах, випускаючи на волю мешканців глибин, вони перевертатимуть поливальні машини й розбиратимуть трамвайні колії, виводячи тебе зі смутку, вони наговорюватимуть свої прості історії, повертаючи до життя, з якого ти так наполегливо тікаєш».

Повертаючи до життя — чи до «колективної радості криміналу», дуже схожої на ту, якої жадав згадуваний раніше «друг Артур»? Здається, Сергій Жадан мав достатньо нагод пересвідчитися в химерності ілюзій щодо героїки аутсайдерства, щодо його нібито протестового потенціалу, насправді близького до вандалізму й бандитизму. Але інерція юнацької (шанобливо кажучи) риторики довго залишалася, хоч і не була визначальною.

Риторика аутсайдерської нерозбірливої мстивості здатна хіба що домішувати бунтарської каламуті в ту широту християнської співчутливості, терпимого і приязного сприйняття всіх виявів самовладного життя, зрештою «оптового» («огульного») культу любові, які є в поезії і в усьому світопочуванні Сергія Жадана. Любов'ю в нього клянуться раз у раз — і нерідко далеко не світлі особистості, і не зі світлих позицій, що часом знецінює вартість їхньої клятьби й сакральність самого слова. Але що безсумнівне, так це Жаданове відчуття любові як вітальної сили буття, це та любов і ніжність, з якою він незмінно говорить про жінку — і інтимно близьку, і Жінку як утілення добра, терпіння, віри. І можна зрозуміти його, коли він пише, що «світ… був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. Й значно менше хрестових походів».

Кому як не нам, сучасникам ракетно-віялових хрестових походів, задуматися над цим припущенням…

Хоча не все таке однозначне. Скажімо, вистачає в Жадана і жінок далеко не миролюбних. Маю на увазі не тих кобіт, що вершили подвиги на мінному полі екстремального сексу, а тих, які не дотримувалися Жаданового паритету: любов і ніжність. Не така вже й безумовна ця взаємозумовленість. Ось що чуємо про одну з них: «Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах». Фурія любові чи фурія помсти? Певно, це не про ту любов? Зрештою іншим разом і сам Жадан, оглянувшись на світові реалії, ставить поруч любов і… злість! І залишає нам вибір: «Кожному вистачить роботи». А сам усе-таки вибирає любов.

Можна по-різному розуміти його вибір. Солідаризм чи егоїзм, усупереч усім риторикам? А може, ще й якийсь глибший прихований мотив? Тут пригадується, що автор — титулований філолог, випускник славетного Харківського університету. Отож — несхибний патріот української мови. То, може, якийсь натяк на глибинні мотиви його принципової позиції вчувається у такому твердженні: «Мова зникає, коли нею не говорять про любов». Харків'яни! Нумо — більше говоріть про любов! У найширшому розумінні! Українською мовою! І всі українці скрізь, особливо в загрожених регіонах! Тож ми нарешті і розв'яжемо своє нерозв'язне мовне питання, і знайдемо вихід з усіх безвихідних українських криз.

На цій оптимістичній ноті й час кінчати тривалу розмову про нескінченну любов до поезії Сергія Жадана.

Аж ні…

Жадан — і несть йому кінця

Моя дружина, вимушений свідок моїх писацьких зусиль, дуже не любить, коли я ото щось пишу і пишу… Вважає (і, мабуть, справедливо), що писати треба енергійно і коротко. Але це не кожному дано. Якось вона не витримала і саркастично сказала: «Поки ти своє закінчиш, Жадан ще два романи видасть». І — як у воду дивилася. Чую в медіапросторі: Сергій Жадан видав новий роман. Кинувся я його шукати. Дарма. В системі книгарень «Є» — не є. У поближчих бібліотеках — не є. У таких критичних ситуаціях я зазвичай рушав до НБУ ім. В. Вернадського, куди надходять контрольні примірники всіх українських видань. Але вже другий рік я в НБУ не показувався, бо потрапив до категорії осіб «з обмеженими можливостями».

Отож і довелося таки ставити крапку на творчому спілкуванні з текстами Сергія Жадана. Далося це мені нелегко, залишати його у спокої не хотілося (свідки: мій персональний комп'ютер; 13 книжок Сергія Жадана, придбаних знов-таки у книгарні «Є» на Повітрофлотському проспекті, 33/2; та ж таки дружина; харківський друг Володя Брюгген; колектив видавництва «Либідь»…). Але в людини попереду завжди більше, ніж за нею… Тож усе ще може бути… Ніколи не зарікайся…