Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

так ніби саме з любові росте трава…

Це справді дивні слова. І не просто дивні, а й ворожі, нетерпимі для тих, хто живе у світі ненависті й неприйняття інакшості. Тому «наші діти» переказують «синові Марії»: хай забирається геть з їхньої країни і забирає з собою всіх чужинців і ворогів. «…Хай не чекає початку нових пожеж, хай пам'ятає, що всіх, хто залишиться з нами, ми всеодно топитимемо вздовж узбереж. Хай забирає звідси всіх цих людей, хай тішить їх одною із власних ідей». Але далі йде ухильність, у якій — весь фальш подвійної псевдохристиянської моралі: «Хай повертається згодом, щоб врятувати якщо не нас, то хоча би наших дітей».

Тут доводиться застерегтися. Хтось із українських читачів може сприйняти оте «ми» і «наші діти» виключно на свій український рахунок. Це було би звужене й схиблене сприйняття. Звісно, в отому «ми» є й ми як українці. Але більше як люди переповненого ненавистю й жорстокістю сучасного світу, як одна з його «гарячих точок», але, може, й ненайгарячіша. У цьому розумінні Сергій Жадан — поет, умовно кажучи, не «український», а світовий. Його українські болі й тривоги — частина світових, вони вплетені в них. Недарма тема біженства й долі біженців драматично звучить у нього не один рік, ще до нашої донецької біди.

— Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

— Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому.

Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим…

Це ж світове!

Муки безнадійного (без надії на повернення) біженства Сергій Жадан описує так, наче сам є тим біженцем серед інших чоловіків, жінок і дітей. Які дороги його вели? З Афганістану, з Іраку, із Сирії, із Сомалі? А нині — з рідної Донеччини?

І знову — звертання до Марії — тепер уже не поіменованої, а як до Вічної Жони. Прохання, щоб вона напоумила нас, а головне — наших дітей:

Діти, що народяться по таких сніговіях,

будуть пізнавати цю землю на дотик,

любитимуть її навіть за посухи та негоди,

любитимуть її навіть за госпіталі та в'язниці…

Діти, що народяться під такими зірками

і яких називатимуть іменами загиблих,