Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Печаль випікає зсередини вени,

і птахами кричать портові сирени.

Боже, борони королеву на нашій естраді.

Цілий ранок вона пакує свої валізи.

В неї ще три доби до закінчення візи.

В неї ще повен бак бензину

і список подяк божому сину —

стільки всього цікавого

для кримінальної експертизи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Про що просити людину, в якої на серці втрата,

в душі — розлука і ніжність,

в долоні — ручна граната.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Цілий вечір вона сидить у чорному светрі.

Рухи її чіткі, бажання вперті.

Цілий тиждень на спів і сповідь,

ціла зима, щоб чекати на повінь.

Ціле життя на те, щоб не боятися смерті.

Пригадується новела Михайла Коцюбинського «Невідомий» — чи не єдиний в українській літературі (крім поезій Василя Чумака і Василя Еллана-Блакитного) психологічний портрет революціонера-терориста, «смертника». Тема актуальна тоді, та й нині — хоч і в зовсім іншому ракурсі. А чому в Жадана все це «вплутане» в тему Марії? Може, тому, що Марія в нього втаємничена в усе, що діється в світі. А може, тому, що його Марія — не зовсім та, що на іконах і в поклоніннях. Не знаю. Думаю, що і він сам не знає. (Хоч і запевняє — із властивою йому самовпевненістю — в тому ж таки вірші, щодо тої ж таки терористки-смертниці: «Я теж знаю усе і не заважаю, зважую все, залишаю, але не зважаю».)