Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Їх побачимо і в розділі «Апостоли», де зустрінемо не біблійного, а вже «нашого» Йону — Йону Якіра, «вічного студента Харківського технологічного», якому приснився (припущення Жадана?) пророк Єзекіїль, котрий наказав іти обороняти «Єрусалим революції» — Одесу — від британських лінкорів, мобілізувавши для цього приблудних китайців. «І прокинувшись, Йона справді сформував батальйон китайських інтернаціоналістів, рушивши в свій крестовий похід з льюїсом на плечі та попелом Господнім у серці».

Ця прикольна версія одного з героїчних епізодів Великої Жовтневої містить, одначе, дві вічні істини: по-перше, «естетика революції й полягає, мабуть, у послідовній та запеклій вірі в свої видіння…»; по-друге: «Мабуть, найбільше розчарування припадає на долю тих, хто намагається впорядкувати навколишню порожнечу, доповнюючи її своєю власною. Проходячи через вогонь опору та несприйняття, ми обпалюємо волосся, зазираючи в очі справедливій і всюдисущій зневірі».

Чи зрозумів це сам Йона Якір, приймаючи разом із низкою інших пророків революції смерть за Сталіна у сталінській катівні, — не знати. Але два наголошені вище висновки мають позаособову й позаситуативну вагу. Вони випливають і з героїчного досвіду, скажімо, Арона Барона, «пекаря, досвідченого революціонера, котрий вів за собою в Чикаго натовпи анархістів», «чорного апостола язичників», який «приїздить під Різдво, ніби апостол Павло, до харківських залізничних майстерень» і «привозить чорну свою пропаганду».

Поетична презентація Арона Барона (вірш «Депо») переростає в натхненний гімн духові залізниці, що об'єднує трудівників, долає простори, уселяє віру в святість комунікацій, прокладає полум'яну колію в майбутнє, коли «за нами займуться ріки й падуть небеса».

А що в сухому залишку?

Арон Барон,

ох, Арон Барон, найглибша тиша

завжди залягає після ранкових розстрілів,

революція, мов саламандра,

народжується з вогню,

революція пожирає немовлят

у різдвяному Віфлеємі,

революція спалює в паровозних топках

своїх найсвятіших апостолів.

І лише зорі

літають над нами в смутку й тривозі.

І лише ріки

оминають нас і рушать загати…

Але всупереч усім урокам, розчаруванням і марнотам, усім безглуздим жертвоприношенням і неминучим реставраціям — революції завжди є не лише подивованим спомином про минуле, а й примарною надією на майбутнє. Завжди буде кому бити в «полкові барабани» і «вести кореспонденцію з дияволом». Бо: «Нічого не трапляється з недогляду, все повертається на свої місця. Країна, що пробуксовує в жовтих снігах депресії, потребує нової крові, тому безіменні агітатори знову вербують на спальниках і в трамваях цих юних бойовиків, завтрашніх генералів, готових стати до великого переділу, готових битися за кордони, лаштувати погроми в офісах та на автомийках».

У цій, як і в інших книжках Сергія Жадана, багато гіркого, розпачливого або й непоштивого про свою країну. Але це з глибини своєї належності до неї, закоріненості в ній. «Не залишай мене, вітчизно, не виїжджай услід за зірками, лишайся зі мною в присмеркових парках із залізними коробками гральних автоматів, які хтось зарядив чорними серцями підлітків…» У віршах розділів «Апостоли», «Фляга», «Камені» багато Харкова й любові до нього — живого, хоч і «отруєного пропагандою», — до його непоіменованих, але невід'ємних від нього людей. Тут чуються приглушені часом голоси чоловіків і жінок, бачимо їхні далекі тіні, їхнє вишукування самих себе та підтримку одне одного киснем любові, їхню «зануреність у глибоку воду надії», — і летючі обриси парків, вулиць, заводів, стадіонів міста-гіганта — й відчуття вкладеної в усе це праці й пристрасті. Але ця відданість рідному місту щоразу озивається тривогою і страхом утрати. «Ми говоримо про міста, в яких ми жили і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море, про міста, які раптом утратили здатність опиратись. Про те, що відбувається на наших очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це заворожено, не відриваючи погляду, непомітно виростаючи серед циркових декорацій».